Одне з найпоширеніших питань, яке ставлять мені про стосунки, – чи може дитина бути занадто прив’язаною. Існує поширений страх і стійкий міф, що якщо ми зосередимося на побудові стосунків із нашими дітьми, то зашкодимо їхньому зростанню як незалежних і самодостатніх особистостей. Між прив’язаністю та сепарацією є парадоксальний зв’язок, який часто не розуміють. Прив’язаність не уповільнює зростання, а сприяє йому.

Якщо поглянути на загальну картину, то основною метою виховання дитини є допомогти їй стати окремою особистістю. Ми б хотіли, щоб вона мала свою думку, ставила власні цілі, формувала власні переконання, ухвалювала власні рішення, думала самостійно, знала свої межі та окреслювала власні плани. Але насправді важливо запитати себе: що нам потрібно зробити, щоб наші діти росли саме такими?

Маленькі діти віком до трьох років зазвичай чіпляються за батьків. Вони можуть бігати за ними, плакати, коли батьки не поруч, і бути незадоволеними, коли їм доводиться ділити увагу батьків з іншими.

Маленькі діти прагнуть прив’язаності, тому що вони несамостійні і дуже залежать від нас у догляді. До п’яти-семи років вони повинні вміти гратися самостійно, брати на себе відповідальність за прості речі, такі як одягання, і навіть починати виконувати домашні обов’язки, наприклад, прибирати свої іграшки.

Діти не можуть бути занадто прив’язаними; вони можуть бути лише прив’язаними недостатньо глибоко. Прив’язаність має на меті зробити наших дітей залежними від нас, щоб ми могли їх вести за собою. Саме наше запрошення до стосунків звільняє їх від пошуку любові і дозволяє зосередитися на зростанні.

Коли діти можуть бути певні, що їхні потреби у прив’язаності будуть задоволені, вони мають свободу гратися, робити відкриття, фантазувати, вільно рухатися і бути уважними. Це парадоксально, але коли ми задовольняємо їхні потреби в залежності, вони рухаються вперед до незалежності. Що дорослішою стає дитина, то більше вона матиме змогу стати біля керма свого життя, а ми зможемо відступити та виконувати більш консультативну роль.

Щоразу, коли діти впевнені, що їхні потреби у прив’язаності будуть задоволені, вони не будуть поглинуті прагненням контакту та близькості з нами. Іншими словами, коли ви можете розраховувати на своїх дорослих, вам більше не треба за них чіплятися. Діти, які чіпляються за нас, коли вже не є дошкільнятами, скоріш за все роблять так через невпевненість. Саме безпека у стосунках прив’язаності звільняє дітей і дозволяє їм відпустити нас. Прив’язаність не є ворогом зрілості, таким ворогом є ненадійні стосунки.

Які ознаки вказують, що дитина працює над прив’язаністю?

 Необхідною умовою для зростання є спокій у турботі дорослого. Іншими словами, дитина не мала б працювати, щоб заслужити любов. Діти по-різному можуть працювати, щоб задовольнити свої потреби у стосунках, і далі наведено деякі з варіантів.

• Дитина намагається відповідати, належати до групи, бути достатньо хорошою і відповідати вимогам.
• Дитина знецінює себе або намагається бути хорошою для інших, щоб її любили.
• Дитина намагається привернути увагу, наприклад, грає роль клоуна у класі, шукає схвалення та визнання, старається бути важливою для когось, щоб її любили, визнавали або хоче бути особливою у чомусь.
• Іноді буває, що дитина докладає зусиль, щоб бути гарною, розумною або уникати неприємностей, щоб її приймали і любили.
• Хвастощі, вихваляння та надмірна конкуренція, щоб здобути перевагу, можуть вказувати на внутрішню невпевненість дитини.

Щоб дитина могла відпочити у чиїйсь турботі, вона повинна бути впевнена у стосунках з цією людиною. Коли діти відчувають, що є важливими незважаючи ні на що, їм не потрібно змінювати себе, щоб заслужити любов.

Як дорослі можуть працювати над прив’язаністю, щоб над нею не працювали діти?

Ми повинні взяти на себе ініціативу зберігати близькість з нашими дітьми, належним чином показувати їм любов, приділяти їм увагу і безумовно запрошувати їх до стосунків. Коли ми даємо їм зрозуміти, що їхня поведінка неприйнятна, ми також маємо впевнитися, що  вони знають – стосунки залишаються незмінними.

Найголовніше наше завдання – переконатися, що їхня віра в те, що ми про них подбаємо, завжди буде більшою від їхнього голоду за стосунками. Вони мають довіряти нашій здатності турбуватися про них і не відчувати, що їм треба виборювати нашу близькість, щоб задовольнити свої потреби.

Мета полягає в тому, щоб бути і турботливими, і рішучими водночас, запрошуючи наших дітей залежати від нас. Є кілька речей, які допоможуть досягти значних змін у цьому:

• Зробити так, щоб їм було безпечно від нас залежати: не використовувати проти них те, що для них цінне (наприклад, не карати та не позбавляти привілеїв), не використовувати форми дисципліни на основі розділення, як-от методи “марш у свою кімнату” або “рахую до трьох”.
• Ми маємо заслужити їхню довіру, будучи послідовними у нашій турботі, а також щедрими у своїй увазі та проявах теплоти, радості та втіхи від них.
• Впевнено демонструйте, що можете впоратися з ними та з усім, що з ними відбувається, включаючи істерики, опір та протидію.
• Будьте тією людиною, яка втішає, направляє, захищає і тримається їх.
• Не задовольняйте їхні вимоги, а натомість задовольняйте їхні потреби.
• Створюйте ситуації, де вони будуть від вас залежати, зокрема під час мандрівок або навчання їх якогось хобі чи вміння.

Дітей не потрібно підштовхувати до сепарації чи дорослішання. Найбільше дітям потрібні глибокий зв’язок та звільнення від голоду за стосунками.