Одного дня мій десятирічний син прийшов додому, схвильований випадком, який побачив у лісі. Він поїхав кататися на велосипедах із сусідськими хлопчаками і старшим братом одного зі своїх друзів. У лісі вони випадково зустріли компанію розгніваних підлітків, які сварилися і були на межі бійки. З опису мого сина склалося враження, що насильство можна було відчути у повітрі. На щастя, сміливий 15-літній хлопець з компанії мого сина, підійшов і сказав: “Хлопці, йдіть деінде. Тут діти!” На щастя, та компанія таки послухалася. Один з них сказав: “Вибач, чуваче,” і вони пішли.

Після того, як ми ввечері трохи поговорили із сином про ту ситуацію, він заснув, а я думала, що на тому й все закінчилося. Та впродовж наступних кількох днів, він почав питати мене, чи замкнула я машину і будинок. І навіть, коли я переконувала його, що замкнула, він повертався перевірити двері. А ще він почав надміру турбуватися про безпеку своєї сестри і непокоївся, що вона потрапить під машину. Одного дня, коли ми поралися у саду на задньому дворі, то побачили якогось старшого підлітка в нашому провулку. Мій син взяв гострий садовий інструмент, подав його мені і сказав: “Ось, мамо, візьми.” Не зрозумівши, я спитала його, для чого мені це. Він кинув погляд на того підлітка і сказав: “Про всяк випадок…” І тут я раптом усвідомила. Він був стривожений через небезпеку, яку відчув тоді у лісі. “Сонечко”, – мовила я, – “мені здається, я знаю, чому ти так сильно останнім часом хвилюєшся про безпеку нашої сім’ї! Через сварку тих підлітків, яку ти бачив!” Він кивнув із переляканим очима.

Як тільки я це вимовила, ми обоє побачили зв’язок. Його тривога була високою і він став надміру пильним щодо безпеки – саме так ми мусили робити тисячі років тому, коли на нас міг напасти шаблезубий тигр. Але це ніколи не було завданням дітей – стерегти усіх навколо; це було завданням дорослих. Дитячий мозок потребує всієї своєї енергії, щоб зрости, а тому не має бути зайнятий щоденними тривогами. Як дорослі, ми маємо забезпечити спокій нашій дитині, щоб зростання могло відбутися.

Я мала допомогти синові знайти психологічний спокій. Завдяки навчанню у доктора Ньюфелда протягом кількох років, я знала, що маю переконати свого сина, що зі мною він у безпеці; він може відпочивати у моєї присутності – я про все подбаю. 

Прямо там у саду я сказала йому, що це наше з татом завдання – дбати про безпеку сім’ї. Я твердо сказала, що він, як дитина, має просто гратися і рости. Він кивнув і відчутно розслабився.

 Тієї ночі ми знову говорили про те, що тоді трапилося у лісі. Він спитав мене, чи може щось зробити, щоб стерти ті картини з пам’яті. Я відповіла, що це чудово, що він може говорити зі своїм татом і зі мною про ті події, що його почуття були природними, і поділилася випадком зі свого життя, коли я була свідком схожої ситуації і відчувала подібне. “Ти також?” – спитав він. З полегшеним серцем він зрозумів, що він такий не один. Я заспокоїла його, що чим більше він буде ділитиметься своїми проблемами, тим швидше його мозок знайде спокій; що коли ми ділимося страшними речами з тими, кому довіряємо, це допомагає нам зцілитися.

 Його очи наповнилися слізьми й він обійняв мене, коли згадав більше деталей. А я тримала його в обіймах і казала, що я поруч, я з ним. Наступної ночі ми знову говорили, і було вже більше сліз. За тиждень я ще перепитала його, як він почувається, і він відповів, що пам’ятає усе, але вже не відчуває страху чи безсилля, коли згадує про це. Все залишилося у спогадах. Вся його надмірна пильність до безпеки зникла, і він знову став грайливим і безтурботним.

Я була вдячна, що багато  дізналася про тривожність у доктора Ньюфелда. Ми не завжди знаємо, що лякає наших дітей. Ми не завжди можемо контролювати страшні або сумні події у житті наших дітей. Але відповідь така сама, незалежно від того, наскільки травматичним був досвід, – нам треба й далі працювати над прив’язаністю, щоб діти нам довіряли, нормалізувати їхні почуття, взяти все у свої руки, показати, що ми сильні, ми маємо дати їм зрозуміти, що з нами вони у безпеці, і рішуче транслювати, що ми про них подбаємо.