Коли я дивлюся багато популярних телепрограм і фільмів, орієнтованих на підліткову аудиторію, мені стає очевидним, що в житті персонажів явно відчутна  відсутність батьків. У деяких із найпопулярніших сюжетів підлітків відправляють до шкіл-інтернатів, або їхні батьки померли, або змушені далеко їздити на роботу – і це «прийнятний» сюжетний хід, щоб пояснити, чому діти щодня справляються з життям майже без участі дорослих.

   Більше того, дорослі, які все ж присутні в багатьох таких програмах – чи то батьки, директор школи, чи вчителі – часто зображені як дратівливі, докучаючі, смішні, незграбні й безпорадні, а ще – безнадійно відірвані від того, що насправді потрібно підліткам.

   Ці теми турбують мене на багатьох рівнях. Як консультантка з питань дітей і молоді (CYC), я знаю, наскільки важливою є насичена, змістовна, щоденна залученість дорослих у житті підлітків. Я знаю, наскільки важливі рутини: щодня «заземляти» підлітків – перевіряти, як вони, давати їм наш час і терпіння, їсти разом, говорити з ними про те, як вони починають бачити світ і як його осмислюють. Я розумію, наскільки важливо, щоб у них був доступ до зрілих перспектив, коли вони проживають дні, часто сповнені високої драми, соціальної плутанини та незрілих поглядів (і це так природно!).

   Як консультантка, я також розумію вплив того, коли батьки відступають від підлітка, починаючи більше жити «своїм життям», або коли вони думають, що тепер підліток сам може приготувати вечерю, сам подбати про себе після школи, сам керувати своїм розкладом і соціальним життям, сам справлятися зі стресом і сам заповнювати свій час. Я також бачу наслідки, коли батьки опускають руки, щойно підліток починає проявляти дедалі більше спротиву. Підліток може бути колючим і з ним непросто ладнати. Батьки можуть вирішити, що більше не будуть старатися, щоб уникнути конфліктів, замість того щоб шукати, що працює у стосунках, а що – ні, і відповідно на це реагувати.

   Одна з реальних небезпек у такому підході до підлітків  у тому, що батьки передчасно покидають роль  провідників та наставників, а підліток опиняється «на мілині» саме тоді, коли міцна прив’язаність так само важлива, як і раніше. У щоденній напрузі, яка неминуче виникає на цьому етапі розвитку, може здаватися, що підліток ніби не хоче й не потребує якоря прив’язаності до батьків та значущих дорослих, але це є далеким від правди. Якщо підліток не має змістовного, теплого, чуйного, залученого, послідовного, щоденного дорослого наставництва, дуже ймовірно, що він почне шукати емоційну підтримку та вплив, стосовно того як влаштоване життя, у інших підлітків.

   Феномен орієнтації на однолітків, описаний доктором Гордоном Ньюфелдом у його новаторській книзі Hold On to Your Kids («Тримайтеся за своїх дітей»), може відвести наших підлітків далеко від природного шляху дозрівання власного “Я”, яке підтримується дорослими,  і занурити в те, що, на жаль, стало проблемою нашого суспільства: орієнтація на групу однолітків, конформізм, застрягання в незрілості, поява підлітків, яких дедалі важче наставляти, спрямовувати, навчати й виховувати.