Доктор Ньюфелд говорить, що нам слід запропонувати дітям два запрошення. Перше  – безумовне запрошення існувати в нашій присутності, а друге – запрошення стати самим собою. Цю ж думку іноді подають образно: ми допомагаємо їм виростити і коріння, і крила.

Для деяких батьків природно давати запрошення до глибких стосунків, в яких легко залежати:  «Твої проблеми  – це мої проблеми», «Я витримаю все, щоб ти не приніс», «Давай я допоможу тобі знайти вихід», –  ці фрази добре передають суть цього запрошення. Інші ж інстинктивно запрошують дитину стати собою: «Подивімося, що в тебе вийде!», «О, цікавий погляд на це – розкажиі мені більше», «Я розумію, чому тобі це не подобається»,  – такі вислови вітають становлення індивідуальностіі. Для більшості з нас один із цих наборів фраз дається легше за інший. Частина нашого батьківського зростання – відшукати в собі обидва запрошення, щоб мати змогу  дарувати їх своїм дітям.

У міру дорослішання діти щодня, а іноді навіть щохвилини, переходять від одного драйва до іншого  – прив’язуватись і ставати собою. Найяскравіше ці полярності видно у малюків і підлітків  у періоди, коли здатність до інтегративного функціонування, тобто до утримання двох протилежних почуттів одночасно, є низькою. Я й досі виразно пам’ятаю, як мій дворічний син наполягав, що вдягнеться сам – із грюканням шухляд і вигуками, які було чути крізь зачинені двері його кімнати, –  а вже за двадцять хвилин, послизнувшись під час прогулянки, хотів, щоб його несли на руках і наспівували йому.

Мені згадується той дошкільний час, коли інший мій син, тепер уже шістнадцятирічний, з запалом розповідає про свій рік перерви після школи – самотню мандрівку велосипедом і спостереження за птахами по нашому штату Орегон, –  а за мить я вкладаю його спати, і він із насолодою слухає ту саму колискову, яку чув все своє життя. Глибока прив’язаність підживлює потяг до індивідуації, а після певного часу в режимі «відокремлення» нашим дітям (чи то малюкам, чи підліткам, чи дітям будь-якого віку) знову потрібно «підживитися» прив’язаністю.

Як завжди, «бути батьками», яких потребує наша дитина, виявляє в нас найкраще, спонукає нас до власного розвитку.  Ми покликані отримати доступ до нашої власної  інтегративної здатності, нашої власної сили, щоб знову й знову  відкривати обійми залежності й водночас святкувати незалежність, підтримуючи здорове дорослішання наших дітей.

Одна чи обидві з цих дитячих потреб можуть викликати в нас сильні емоції. Деяких з нас дошкільник, який хоче, щоб його носили на руках увесь день, зіштовхує з нашою власною фрустрацією. Для інших це може бути наполегливе «я сам!» у малюка (чи підлітка!), що випробовує наше терпіння. Як завжди в батьківстві, коли наші власні почуття стають надто сильними, нам потрібні здорові виходи для емоцій (чи то щоденник, чи кікбоксинг, чи меланхолійна музика). Так ми зможемо забезпечити і родючий ґрунт, у який діти можуть пускати коріння, і святкування та вдячність за їхні крила, що розгортаються.