Я пробувала віддати сина в садочок. Це був травматичний досвід. Я втратила 10 кілограмів за 8 тижнів. У сина почалися нічні жахи, він бив себе по голові, кусав себе, стукав головою по столу. Було зрозуміло, що з садочком пора закінчувати. І я це припинила.

  Я була розлючена на себе за те, що піддалася тиску і відправила сина в садочок. Але принаймні з усього цього жаху  була ось така користь: я зрозуміла, що зі школою в нас абсолютно нічого не вийде. А іншого виходу в нас не було – в Німеччині домашнє навчання поза законом. Мені стало зрозуміло, що нам потрібна допомога, багато допомоги. І єдиним способом її отримати було отримання діагнозу.

  Отримати діагноз було нескладно. Я знала діагностичні критерії для синдрому Аспергера і знала, що мій син їм відповідає. Я знала, що ми вийдемо з кабінету лікаря з офіційним підтвердженням того, що в мого сина розлад аутистичного спектра. Це не розбило мені серце. Навпаки, діагноз був мені ПОТРІБЕН. І мені потрібно було, щоб він був достатньо “важким”, тоді ми б отримали для сина стільки необхідних йому умов, скільки можливо. Я повинна була знайти спосіб забезпечити йому безпеку. Лише це було по-справжньому важливо.

  Тільки коли я побачила свого сина поруч з іншими дітьми в школі, мені стало по-материнськи боляче через його діагноз. Я завжди знала, що він відрізняється від інших, з самого його народження. З ним практично неможливо було виходити з дому, тому я жила досить ізольовано. Кожного дня я безперервно грала з ним і любила його таким, яким він був – чутливою, творчою та емоційною особистістю. Це моя перша і єдина дитина, тож мені ні з ким було його порівнювати.

  Порівняння почалися, коли я спостерігала за ним у класі. За його безпорадністю в спілкуванні з іншими дітьми, за його ексцентричними та часто недоречними розмовами, його потужними емоційними сплесками – мені було боляче від його очевидної зосередженості на собі, навіть соромно. Вперше в житті я бажала, щоб мій син спробував бути більш “нормальним”. Не виділятися так сильно.

  Коли ми стали частіше виходити на люди, мені довелося зіштовхнутися з шокованими чи несхвальними поглядами, коли мій син влаштовував істерики в супермаркеті, в автобусі, на вулиці. Я завжди була такою “чемною” дівчинкою. А тепер на мене дивилися як на “погану” матір. З “поганою” дитиною. Це було нестерпно. Я почала злитися на сина за те, що він “робить” це зі мною. Коли в сина почалися проблеми з агресією в школі, мені здавалося, що я вже на межі. Хороша дівчинка в мені ніяк не могла цього прийняти. МІЙ син агресивний?!!!

 В той час мене мучили внутрішні суперечності: як матір, мною керувала любов до сина, але як “гарна дівчинка” я все життя прагнула завоювати любов і схвалення оточення. Я відчувала, що мене розриває навпіл. Життя привело мене до точки, де мені потрібно було обрати свою позицію. Або я піддаюся спокусі бути “гарною”, уникати конфліктів, відповідати очікуванням, підлаштовуватися, або ж я стаю на бік дитини.

І справа була навіть не лише в цьому. Поняття “гарна дівчинка” містило в собі таку рису, як бути “милою”. В дитинстві я була дитиною типу Ширлі Темпл – з локонами та всім іншим, – а мій син бився, штурхався, кусався, дряпався та ображав людей, називаючи їх Гітлером! Стати на бік сина означало прийняти і ЦЮ агресивну енергію! Запросити сина в моє життя означало, що я повинна запросити і ЦЕ, не тільки в ньому, але й у собі. Ось у чому була основна складність.

  Слід визнати, що це неминуча дилема. Природно, що прагнення дати дітям щире запрошення в наше життя, сказати “так” їм таким, якими вони є, призведе нас до того, що ми вийдемо за межі того запрошення, яке отримали самі. Ми неминуче зіштовхнемося з рамками, в які самі намагаємося втиснутися. Ми зустрінемося з болем пережитого відторгнення – тих частин нас самих, які не приймали, не любили, і які ми тепер вважаємо небажаними та недостойними любові. Я вже довго вивчала ті аспекти себе, які я виключила, щоб стати “гарною”, і ту ціну, яку за це заплатила. Настав момент, коли термінова потреба мого сина в запрошенні й моя глибока любов до нього, вимагали від мене, щоб я нарешті ЗРОБИЛА те, що вочевидь було необхідно. Настав час сказати зрозуміле, але тверде “ні” гарній дівчинці в мені та гучне “так” моєму синові.

Що, як і ця картина Ешера, також означає нарешті подарувати своє “так” і собі. У цьому полягає прекрасна іронія природи.

Джул Епп