У моєму житті існує безліч ситуацій, коли моє терпіння випробовують і мені відкривається ще одна можливість наблизитися до зрілості. Це, безперечно, відбувається, коли стикаєшся з щоденною напругою між дітьми. Вони нагадують мені грайливих і невгамовних цуценят, завжди готових стрибати, скакати та атакувати! Грайливість може швидко обернутися фрустрацією, а потім, іноді протягом декількох секунд, колотнеча з криками і штовханнями залишається позаду, і ось вони знову найкращі друзі.

Батьки можуть ув’язнути у неминучих сварках між дітьми. Хто кому що зробив? Хто це почав? Хто першим вдарив? І тоді, буває, дорослий займає позицію судді чи карає, говорячи приблизно таке: «Ти не мав цього робити! Ти образив свою сестру! Ти ніколи не поступаєшся братові!». Або можливо: «Ти покараний! Жодного телевізора сьогодні ввечері!».

Батьки можуть вичерпати всі свої сили, намагаючись закликати дітей помиритися, співпрацювати, нести відповідальність, відновити справедливість, домовитися одне з одним.

І, звичайно, кожна дитина хоче, щоб її засмучення прийняли і визнали, повірили їй, особливо якщо здається, що мама чи тато віддає перевагу одній версії подій над іншою. Дитина відчайдушно боротиметься за те, щоб батьки стали саме на її бік, зрозуміли саме її позицію, можливо, відчуваючи себе страшенно вразливою та скривдженою, якщо цього не відбувається. У взаєминах між дитиною і дорослим можуть бути складні моменти, коли дитина йде (або її відсилають) з почуттям, що її не розуміють та позбавили уваги.

Я швидко зрозуміла, що розбиратися в деталях, намагаючись з’ясувати, хто що зробив – далеко не найкращий спосіб витрачання моєї енергії в такі моменти. І ось тут я помітила, наскільки необхідно мені прагнути власної зрілості: щоб розуміти, що коли я стикаюся з конфліктами між дітьми, моїм завданням є побачити переживання обох моїх дітей, незалежно від того, хто що зробив.

Коли ми прагнемо визнати засмучення кожної дитини, почути кожну дитину, цінувати значущість кожної дитини та шукаємо способи бути поряд без осуду та критики, тоді немає потреби проводити розслідування чи вставати на чийсь бік. Я поважаю і захищаю свою прив’язаність до кожного з дітей, коли вони жахливо зляться одне на одного, і, коли необхідно, втручаюся, заволодіваю їхньою увагою, заспокоюю та перемикаю на себе. У ці моменти моєю задачею є уповільнити перебіг подій, допомогти їм впоратися з напруженням надмірної фрустрації та розібратися з тим, що пішло не так.

Залежно від ступеня напруження і від того, наскільки вони  завели одне одного (і наскільки заведена я!), я даю їм простір побути разом або окремо. Моє першочергове завдання – втрутитися у ситуацію, заволодіти увагою та відокремити їх одне від одного. Це не завжди легко. Коли вони були молодші, мені часто вдавалося їх відволікти: «Гей, хлопці! Подивіться, яке сонечко за вікном! Як щодо баскетболу, щоб змінити настрій?» Зараз, коли вони старші, я проговорюю ступінь напруженості між ними: «Гей, ви, двоє! Галасуєте, грубіяните і, я бачу, навіть б’єтеся. Мені здається, що ви обоє занадто фрустровані та вам необхідно відпочити одне від одного». Такі дії допомагають зменшити напругу і переорієнтувати їх.

Чи хочу я зараз обговорювати й аналізувати в найдрібніших подробицях, хто почав і хто кому що зробив? Ні, хіба що я хочу головного болю від того, що вони намагаються поцупити мене кожен у свій кут боксерського рингу! Це таке полегшення, що я можу залишити потребу розбиратися в деталях. Натомість я підтримую їх обох, допомагаючи заспокоїтися і, зрештою, знову бути разом, як тільки пристрасті вщухнуть. Звичайно, я розмовлятиму з кожною дитиною, якщо бачу, що є моменти, які необхідно обговорити, наприклад, удари, стусани або образливі слова. Але найчастіше я роблю це пізніше, після того, як стихне буря, у спокійніші моменти наодинці, і тільки тоді, коли відчуваю, що дитина м’яка, сприйнятлива і готова слухати.

Я прийшла до розуміння того, що набагато важливіше, щоб я зберігала свою спокійну присутність, приймала та надавала підтримку, виступаючи у ролі спостерігача. Я залишила спроби все розрулювати та вірю, що деталі будуть вирішуватися самі собою, у міру того, як мої діти ростуть і дорослішають. Найголовніше, що я намагаюся зрозуміти обох: і того, хто вдарив першим, і того, хто вдарив другим, думаючи не про деталі, а про стосунки.