Частина I: Використання щоденників поведінки

Я пропрацювала понад 40 років у школах, допомагаючи керівникам, учителям та усім, хто присвячує своє життя навчанню наших дітей. Як шкільного психолога мене часто просять допомогти дітям, які мають проблеми з поведінкою.

Протягом своєї кар’єри я рекомендувала чимало різних видів втручання, багато з яких насправді були не дуже ефективними. З часом мої погляди змінилися, і тепер я опираюся у своїх втручаннях на підхід розвитку на основі прив’язаності, який базується на нейронауці та розумінні важливості гарних стосунків для оптимального розвитку.

Через цю призму я переглянула деякі з найбільш поширених стратегій керування поведінкою, які використовують у школах, і зробила висновок, що декотрі з них створюють більше проблем, ніж вирішують їх.

З погляду розвитку, я дійшла висновку, що хронічна “неприйнятна” поведінка є ознакою, що дитина має труднощі у певних аспектах свого розвитку, а це свідчить про емоційну незрілість. Або ж на дитину впливають життєві обставини, які вона майже не може контролювати і які змушують її надмірно реагувати на ситуації, із якими більшість дітей можуть впоратися. У обох цих випадках діти не зможуть виправити свою поведінку, якщо будуть “більше старатися”. Тож уже багато років я відмовляю школи від практики використовувати учнівський щоденник для повідомлень батькам про поведінку дитини.

Багато шкіл використовують зелені, жовті та червоні смайлики, щоб описати “хороший”, “не дуже хороший” та “поганий” день. Наприкінці кожного дня учитель або помічник оцінює поведінку дитини у щоденнику.

Поміркуймо, як дитина почувається, коли приносить мамі чи татові додому “червоне личко”. Ніхто з нас не любить розчаровувати тих, кого ми любимо найбільше і від кого залежимо. Навіть ми, дорослі,  більшість з нас радше НЕ буде зізнаватися у своїх провинах. Згадайте, коли ви востаннє отримали штраф за паркування або за порушення правил дорожнього руху. Зазвичай останньою людиною, якій ми зізнаємося, є наша кохана людина. Ми не любимо бачити розчарування у їхніх очах, навіть якщо знаємо, що їхня любов не залежить від того, як ми паркуємося чи як їздимо. Наші діти – особливо ті, які не дуже добре дають собі раду – відчувають те саме.

Мама, чия дитина поводилася таким чином, розповіла мені одну історію. Наприкінці дня у неї було 15 хвилин під час прогулянки додому, які вона могла присвятити дитині. Вона хотіла, щоб ці дорогоцінні хвилини були присвячені відновленню зв’язку з сином, незалежно від того, що сталося у школі. На жаль, у дні, коли її син отримував жовтий або червоний смайлик, він відмовлявся тримати її за руку і спілкуватися з нею, хоча вона й не мала наміру говорити про його поведінку. Він знав, що коли вона у цей день розгорне щоденник, то буде розчарована у ньому, і тому він тримався осторонь у передчутті такої реакції.

Почувши про реакцію її сина, я переконалася, що ми робимо дітям ведмежу послугу, коли просимо їх щодня приносити додому батькам такі звіти.  Дитині  важко витримати очікування невдоволення батьків. Деякі з них, намагаючись уникнути такої складної ситуації, “гублять” щоденник (багато хто викидає його з вікна шкільного автобуса), брешуть про те, що сталося, звинувачують інших учнів або дорослих у школі, або, зрештою, перестають цим перейматися. Тоді вони потрапляють у ще більшу халепу: за втрату речей, за брехню і за байдужість.

Дітям для оптимального розвитку мозку необхідний стан відпочинку та спокою. Хвилювання щодо реакції батьків підвищує рівень гормонів стресу, надмірна кількість яких уповільнює розвиток мозку.

Є й інша сторона цієї ситуації – батьки. Ми очікуємо, що коли батьки дізнаються про поведінку дитини у школі, вони зможуть вплинути на неї, щоб наступного дня вона поводилася краще. Це може спрацювати, якщо погана поведінка дитини трапляється епізодично. Але коли погана поведінка зумовлена незрілістю, імпульсивністю або надмірною реактивністю, більшість батьків не знають, що робити. Вони розмовляють з дитиною, вмовляють її, нагадують, підкуповують і карають. На жаль, жодна з цих тактик не може прискорити дорослішання дитини.

Учителька розповіла мені таку історію. Один хлопчик з її класу благав її не давати йому додому ще один червоний смайлик, хоча він знав, що заслужив його. На питання “Чому?” він відповів учительці, що якщо принесе додому ще один такий, то матиме проблеми з батьком.

Того дня я якраз завітала до класу цієї вчительки, і ми обговорили ситуацію. Виявилося, що хлопчика покинула мати, і батько виховував його самостійно, але отримав травму на роботі й зараз не працював, а лікувався вдома.

Мені спало на думку, що той тато, мабуть, доведений до розпачу. Він спробував усе, що міг, щоб “виправити” свого сина, і єдиним способом змусити хлопчика поводитися так, як слід, вважав сувору дисципліну. Коли я поділилася цією думкою з учителькою, її серце зворушилося. Я попросила її більше не надсилати додому звіти про поведінку. Вона погодилася, і ми обговорили інші способи допомогти цьому хлопчику впоратися зі шкільним життям.

Що мене дійсно вразило у цій ситуації, так це те, як ця система руйнує стосунки між батьками та дітьми. Наприкінці кожного дня ми всі хочемо, щоб нас з радістю зустрічали ті, кого ми найбільше любимо. Ми хочемо знати, незважаючи ні на що, – вони будуть раді нас бачити, і ми можемо насолоджуватися їхньою любов’ю до нас. Це те, що підготує нас до викликів наступного дня.

На жаль, коли додому приходять погані новини, ніхто не може розслабитися. Батьки відчайдушно намагаються зробити все можливе, щоб допомогти дитині поводитися добре. Навіть якщо вони не застосовують жодних покарань вдома, їхнє розчарування впливає на якість спільного вечора.

Що ж можна зробити натомість? У випадку дитини з хронічними поведінковими проблемами школа та батьки повинні регулярно зустрічатися, щоб обговорити, як найкраще допомогти дитині впоратися.

У підході, орієнтованому на розвиток, ми не кажемо, що можна дозволяти дітям робити все, що їм заманеться, але коли традиційні методи дисципліни не вирішують проблему, ми, дорослі, повинні знайти спосіб допомогти дитині поводитися краще. Батькам, можливо, доведеться раніше класти дітей спати та знайти режим, який допоможе їм краще організувати свій день.

Школи, які застосовують підхід розвитку, намагаються визначити, на які труднощі наштовхується дитина протягом дня. Вони намагаються знайти способи компенсувати незрілість та імпульсивність. Деяким учням на час перерви дають структуровані заняття під наглядом дорослих. Деяким допомагають уникнути людних коридорів, залишаючи їх у класі, доки не стане спокійніше. Коли у дитини особливо важкий день, дорослий зв’язується з батьками, без участі дитини,  щоб зрозуміти, чому день або тиждень були такими важкими.

Зрештою, для роботи з проблемними учнями потрібні час і терпіння. Зрілість не приходить за нашим наказом. Наша роль як дорослих полягає у тому, щоб створити дітям безпечне і турботливе середовище, у якому можуть відбуватися природні процеси розвитку. Знайдімо спосіб зробити кожен вечір вдома гарним.