Колись, не так вже й давно, на нашій фермі жили собі спокійне життя чотири альпаки: Карамелька, Вуглинка, Куско та Фієста. Одного дня три нові альпаки приїхали до нас, і спокійне життя закінчилося. Ми спостерігали, затамувавши подих, як альпаки вирішували, хто ж буде новою альфою, новим лідером стада. Сер Вільям, один з новеньких, став переможцем. Ми зітхнули з полегшенням. Сер Вільям був головним, і все знову стало на свої місця у світі альпак.

Проте незабаром ми почали помічати, що Сер Вільям подавав сигнали тривоги все частіше і частіше. Спершу ми думали, що він таким чином гарно дбає про стадо і попереджає про неминучу небезпеку. Та насправді він здіймав фальшиву тривогу. Ми зрозуміли, що Сер Вільям лякався геть всього та скрізь: сусідської качки, нашого кота (який взагалі не схожий на пуму), зламаної гілки. І саме тоді ми все збагнули… Сер Вільям не почувався у безпеці. Його відчуття незахищеності, його глибоко захована тривога виглядали як потреба керувати своїм світом. Але він сам не міг почуватися безпечно. І він не міг дозволити собі втратити пильність. Яким же виснажливим, напевно, було життя Сера Вільяма! Завжди на сторожі, брав все у свої руки (або ж копита у його випадку), боявся своєї тіні.

Коли склалися частини пазла, ми зрозуміли, що було потрібно Серу Вільяму насправді – лама! Йому був потрібен хтось, хто би підтримав його і сказав: “Я тут. Ти можеш бути спокійним. Все гаразд. Я потурбуюся про тебе”. Лам, на відміну від їхніх менших і менш сміливих родичів альпак, часто використовують як пастухів. Їхня м’яка проте відчутна присутність відлякує хижаків. Тварини під їхньою опікою можуть собі жити життя: пастися, спати, досліджувати  – і не зациклюватися на своїй безпеці. А бідний Сер Вільям був справді зациклений.

Багато наших дітей почуваюся так само як Сер Вільям. Щось у житті їх налякало, змусило відчути тривогу  –  можливо, надто довга розлука з мамою чи татом, смерть бабусі, хвороба брата або сестри, початок школи, навіть дорослішання. Ми не знаємо, що це було для Сера Вільяма, бо він до нас приїхав, коли йому було п’ять років. Але ми знаємо тепер, що він був в тривозі, коли приїхав. І через його надактивну систему тривоги, він взявся контролювати свій світ. Його мозок старався знайти справжнє джерело тривоги і зупинявся на хибних небезпеках навколо: на випадкових тваринах і неживих істотах.

У деяких наших дітей ми бачимо такий же феномен у їхніх страхах і фобіях (які ми часто майже не розуміємо) або ж у їхньому прагненні до порядку. Деякі діти зроблять так як Сер Вільям і візьмуться контролювати свій світ. У режимі альфи вони віддають накази, вони попереджають про загрози, вони ведуть своє “стадо”! Але так не має бути для них, і це розуміємо і ми як відповідальні дорослі, адже це не той режим, у якому можна прийняти турботу, і так само, як і наш альпака, вони не можуть відчути себе у безпеці. У режимі альфи немає спокою. І хоч роль альфи може принести задоволення завдяки наданій турботі і захисту тим, хто під нашою опікою, коли така роль заскладна для виконавця, це може викликати підвищену тривогу, пригнічення почуттів та неможливість розслабитися. Багато наших дітей живуть у таких самих умовах. Їм також не завадило б пожити з ламою!

Наші діти потребують щедрого запрошення відпочити у нашій присутності. Якщо вони відчайдушно кидаються стати біля керма, ми можемо лагідно запевнити їх, що про все подбаємо! Ми можемо дати їм знати, що в нас все під контролем і ми потурбуємося про них. Звісно, коли це доречно, наші діти можуть бути за  кермом, проте спершу вони мають мати можливість залежати від нас. І ми можемо допомогти і зробити так, щоб залежати було легко, передбачаючи їхні потреби і першими прийти на допомогу: чи йдеться про їжу, чи про контакт і близькість, чи про емоції. Ми можемо створити безпечне місце для вираження фрустрації, почуттів тривоги, розчарувань, сліз. Адже, створивши простір для таких переживань, ми дозволяємо дітям бути дітьми. Ми дозволяємо дітям жити життя: “пастися”, спати, досліджувати  – і не зациклюватися на своїй безпеці.