Так, я цілком «за» сором’язливість; аж ніяк не проти. І оскільки я заявляю про свою упередженість, дозвольте мені також відкрито розповісти про свою особисту залученість у цю тему. Я вважаю себе сором’язливою людиною, завжди такою був і, гадаю, таким і залишуся, – тож циніки могли б сприйняти мої міркування як спробу самозахисту. Втім, мені вистачає теоретичного мені, аби вірити, що я маю рацію. Переконаний, що учасники майбутньої онлайн-лекції* сформують власну думку щодо того, наскільки осмисленим є моє бачення сором’язливості та її двійників.

Що глибше я занурювався в матеріал, готуючись до цієї лекції, то більше мене турбував стан розуміння сором’язливості сьогодні  і наслідки цього незнання для батьків і дітей, не кажучи вже про вчителів і учнів. Синдром соціальної тривожності став «розладом дня», а сором’язливість без розбору додають у цю діагностичну скриню. Мене непокоїть, що звичайні люди дедалі більше втрачають здоровий глузд, тоді як обидва домінуючі

підходи експертів, навчальна теорія та медико-патологічна модель, заливають інтернет і підживлюють машини штучного інтелекту з добрим наміром, але неправдивою пропагандою. Представники цих парадигм об’єдналися проти сором’язливості тому, що вважають її або соціальною хворобою, або сходинкою до психічного розладу. Саме тому я відчуваю нагальну потребу заперечити це, адже наші діти дедалі частіше стають жертвами цього мислення.

Це частково мовна проблема: наші словники стали надто орієнтованими на однолітків і втратили історичну глибину. У традиційному розумінні сором’язливість означала «бути збереженим для своїх людей», і це чудова відправна точка для розгляду цього явища крізь призму прив’язаності. Позбавлена такого розуміння, і соціальна тривожність, і сором’язливість постраждали від лінгвістичного зсуву, внаслідок чого сучасні визначення злилися в одне «нервувати у присутності інших».

Зміст понять «сором’язливість» і «сором» також сплелися навколо поведінкового прояву – «ухилення від контакту чи уваги». Будь-яке обговорення або дослідження цих явищ нині надзвичайно страждає

через те, що  плутанина в значеннях цілком затьмарила будь-яке етіологічне розуміння. Здається, ми маємо справу із ситуацією, коли «сліпі ведуть сліпих». Штучний інтелект лише погіршує цю сліпоту, бо він є крайнім проявом «вирівнювання» знань, породженого орієнтацією на однолітків.

Це лінгвістичне непорозуміння зробило сором’язливість одним із найбільш незрозумілих явищ сучасності, нарівні з супротивом. І я навіть не знаю, що гірше: бути сліпим до того, що ми природно не сприймаємо примусу, бо не маємо навіть назви для цього явища, чи не усвідомлювати, що істоти прив’язаності зберігають себе для «своїх», бо історичне ім’я цієї динаміки, сором’язливість, потоптано в концептуальному бруді. Обидва ці упущення залишаються серйозними вадами в самій соціальній науці, яка мала б нести розуміння.

Мушу зізнатися, що мою теоретичну впевненість підживлює сьогоднішнє необізнаність. Важко залишатися скромним теоретиком, коли тебе так обурює те, що відбувається. Ідея про те, що сором’язливість потрібно

«придушити в зародку», нині настільки поширена, що батьки поспішають «соціалізувати» своїх дітей задовго до того, як у них дозріє ця внутрішня готовність. І, таким чином, батьки самі, ненавмисно, сприяють здійсненню пророцтва, яке висувають прихильники патологічної моделі: що нібито надмірна сором’язливість призводить до психічних розладів.

Щоб врятувати наших дітей від хибних діагнозів, нам потрібно буде реабілітувати поняття сором’язливості в мовному плані та зміцнити нашу концептуальну впевненість, особливо щодо того, що саме Природа заклала в це явище та як запобігти «інфікуванню» сором’язливості тривогою. Це й буде основною метою моєї лекції.

Серед всього іншого, у цій онлайн-лекції я хотів би поділитися деякими міркуваннями щодо того, чому і як відбулося затемнення істинного змісту сором’язливості. Я представлю діаграму, яка зображає прив’язаності у зворотному напрямку. Це допоможе краще зрозуміти, як Природа організувала різні динаміки соціального уникання. Я також говоритиму про три ключові чинники, які перетворюють сором’язливість на соціальну тривожність, і як цьому можна запобігти.

Я поділюсь і тим, чому саме почуття є відповіддю на сором’язливість, а не її ворогом, як це зазвичай вважається. Але я не маю на увазі, що почуття «усунуть» сором’язливість, це й не бажано з точки зору розвитку. Та відчуття своєї сором’язливості прокладає шлях до зменшення її обмежень та захисту від переростання в паралізуючу тривожність. Водночас це захищає і від набагато небезпечніших форм поляризації у прив’язаності, які дійсно загрожують цивілізованому суспільству: дискримінації, расизму, ворожості, презирства, ненависті, племінного мислення. Почуття також готують шлях до виходу на незвідану територію, де задіяні і серце, і розум. Тож важливо не намагатися «врятувати» дитину від її сором’язливості і не надто сильно прагнути, щоб вона перестала бути сором’язливою.

Сором’язливість нерідко називають «боязню людей». Але парадокс у тому, що наше суспільство само стало «сором’язливофобним». Навряд чи ми зупинимо цю токсичну дискримінацію, але ми цілком можемо змінити свій танець із власною сором’язливістю і з сором’язливістю наших дітей. Насправді, прийняти сором’язливість, як щось нормальне і навіть бажане, це можливо. І це найкраще, що ми можемо зробити, аби вберегти наших сором’язливих дітей від помилкових діагнозів з боку нинішніх і майбутніх фахівців із психічного здоров’я.

Можливо, ця лекція буде адресована переважно тим, хто вже поділяє мої погляди, але я вважаю, що батькам і вчителям потрібна будь-яка підтримка, щоб плисти проти течії суспільства, яке відвернулося від сором’язливості. Тож, якщо я зможу підкріпити їхню впевненість концептуальним підґрунтям, це може бути вартим того.

Матеріалу для цієї лекції вистачило б на цілу книгу, тож до мого обурення тим, що діється у суспільстві, додається ще й величезна фрустрація з приводу того, що я не зможу все сказати, з огляду на обмеження часу і намагання не втратити ліс за деревами (не втратити загального бачення через дрібниці). Перепрошую за це заздалегідь, а також  за можливі спалахи фрустрації, що ще не вилилися у сльози.

Сором’язливість – це дар Природи. Хай живе сором’язливість!