Я все чекаю, коли ж мене хтось про це запитає. Навіть коли ми писали “Тримайтеся за своїх дітей” більше як 20 років тому, ніхто не спитав мене: ні мої редактори, ні навіть мій дуже прискіпливий до слів співавтор Габор Мате. Можливо, це очевидно і не потребує подальших пояснень. З іншого боку, велика літера – то був мій свідомий вибір, не просто стилістичний прийом, і я б дуже хотів це спробувати пояснити. Коли я шукав інших авторів у сфері науки, які б також використовували таке позначення, знайшов лише декількох. Я знаю, що це незвична практика, та все ж…

Перед тим, як я дам собі волю і поясню те, про що ніхто не запитує, варто дещо уточнити про різні значення слова “природа”, адже лише одне із значень нам підходить. Я не говорю про природу як про фізичний світ: рослин, тварин, погоду і географію, яка ще відносно незіпсована і незмінена людиною. Коли ми говоримо про природу у цьому значенні, то зазвичай йдеться про щось необроблене чи неодомашнене: ліси, луки, океани, річки, озера, диких звірів, вітер, грози тощо. Я також не говорю про природу як про вроджену особливість чи рису характеру, тобто коли йдеться про чийсь природний спосіб поводитися певним чином.

Звісно, існує багато причин починати слово з великої букви. Створення власної назви – це перш за все дія називання сутності. Найчастіше з великої букви можна писати про маму і тата, щоб відрізнити роль від конкретної людини, про яку йдеться. У цьому випадку мені потрібно було назвати життєву енергію, відповідальну за спонтанне розкриття потенціалу. Колись слово “розвиток” позначало цю енергію зростання, але тепер це вже не так. Розвиток тепер, як правило, позначає, як саме щось формується протягом часу, або навіть гірше – цим словом позначають роки та періоди дитинства. У цих позначеннях загубилася будь-яка згадка про внутрішні зародки життя, про спонтанне розкриття потенціалу. Слово “розвиток” у своєму сенсі померло; пішло на той світ, можна сказати. Воно тепер позначає форму самого процесу і позбавлене справжнього душевного смислу.

Починати слово з великої букви – це також персоналізувати його; тобто оживити його, якщо воно ще таким не було. Це досить іронічно, коли йдеться про Природу, бо вона і є Життя. І тут я маю на увазі, що це сама суть або хоча би один аспект тієї спонтанної живої енергії, яку ми ніколи не могли створити, скопіювати чи пояснити. Це одвічна таємниця нашого всесвіту.

Ось у чому заковика: наука вважає за краще ігнорувати те, чого не може пояснити. Наприклад, наука затинається вже при першій згадці про любов. Але вдавати, що чогось не існує, просто тому що ми не можемо цього пояснити – це якось надто просто з нашого боку або й взагалі нерозумно. Тож писати “Природа” з великої літери, коли йдеться про спонтанне розкриття потенціалу, – це моя спроба виправити помилку. Я прошу пробачення у всесвіту за те, що ми досі були такими недалекими і заперечували існування чогось, просто тому що не розуміємо цього.

Персоналізувати концепт чи поняття – це також надати йому суб’єктності; тобто, так би мовити, свого розуму та своєї волі. Не використовувати слова, які передають таку суб’єктність означає випустити з уваги те, що ця життєва енергія є найважливішим гравцем у розкритті потенціалу дитини. Так, ми маємо забезпечити сприятливі умови для такого розкриття, але ми не можемо заставити його розкритися. Скомандувати нашим дітям подорослішати, як всі ми знаємо, марно. Ми навіть не можемо скомандувати подорослішати самим собі. Та ми можемо стати свідками такої життєвої енергії. Ми також можемо стати помічниками. Насправді треба дивитися на нашу роль батьків, вчителів і навіть цілителів як на щось подібне до акушерок Природи, яка сама все рухає і підіймає. Не розпізнати виняткову роль Природи у цій справі означає свідомо забути про цей факт, що, зрештою, сьогодні й сталося у науці і суспільстві.

Окрім визнання ролі у розкритті потенціалу, писати “Природа” з великої літери – це передати відчуття шанування та поваги. Для нас, девелопменталістів, тих, хто по-справжньому розуміє всі ці речі, буде недобросовісно не стати навколішки, як це традиційно роблять, коли вклоняються комусь. Писати про Природу з великої літери – то моя спроба схилити перед нею голову, захоплюватися нею, бути її старанним служником, бути її одвічним учнем, передати моє шанування, прихильність та повагу до неї. 

То були, і досі є, мої пояснення, чому я пишу про Природу з великої літери. Зараз вони заслуговують на книжку, і навіть не на одну, яка б повернула Природу на її законне місце в якості життєвої енергії, якою вона і є. Вона є джерелом внутрішніх зародків, які проявляються через наші інстинкти та емоції, і вона постійно прагне, щоб її форми життя стали всім тим, чим вони можуть бути.

І хоч я думав саме так, коли вперше почав писати Природа з великої літери, я був вражений, коли читав п’ятий розділ книжки “Braiding Sweetgrass”* , 5 глава, про “Одухотвореність”. Чесно кажучи, я навіть не знав, що у англійській є таке слово “одухотвореність”. Те, що авторка Робін Валл Кіммерер описала як мовну ситуацію у науці зокрема та у англійській мові загалом, не просто було зрозумілим, воно глибоко відгукнулося мені, повністю резонуючи із моїм досвідом девелопменталіста у світі, який позбавив  мову розвитку самої душі.

Насправді причиною, через яку я вирішив стати насамперед психологом, була назва науки. Я схилявся до медицини, взагалі-то, мене прийняли до кількох медичних вишів, та усвідомив, що те, чого я насправді хочу – це розуміти людей зсередини. Я хотів зрозуміти, що спонукає нас поводитися так, як ми поводимося. Термін “психологія” у той час ще досі означав “наука про душу”; тобто те “що спонукає нас.” Це те, чого я хотів, і те, який шлях я обрав.

Уявіть мій жах, коли я дізнався, що, поки закінчив бакалаврат, психологія офіційно стала наукою про “вивчення поведінки”, а не про вивчення внутрішніх зародків поведінки. Я не збирався змінювати курс, просто тому що справжнє значення слова загубилося, тож я продовжив свій шлях і зробив своїм покликанням у житті вивчення інстинктів та емоцій. Без цього розуміння я б, скоріш за все, не зміг зрозуміти дітей. Коли професійні організації психологів кличуть мене виступити основним доповідачем на їхніх конференціях, моєю темою зазвичай, і без жодних виправдань, є тема повернення психології її справжнього духу.

Повернімося до одухотвореності. Ми, живі істоти, названі так за нашу властивість буття, цю неймовірну спонтанну життєву енергію, яка рухає нами зсередини, яка має задум і значення, яка прагне реалізувати наш потенціал. Чому ж ми втратили цю мову одухотворення? Насправді деякі культури і мови досі це зберегли, але, здається, не англійська мова чи похідні від неї культури. Можливо, такі слова збереглися у мовах корінних народів, бо вони жили першочергово серед природи, а тому розвинули свої мови у гармонії з природою. Ми стоїмо перед загрозою втратити ці корінні мови, а разом із ними і здатність свідомо розуміти те, що є самою суттю нашого буття.

Також це потрібно усвідомлювати, коли йдеться про те, як ростити наших дітей, особливо коли саме слово “ростити” натякає на ось це розкриття потенціалу. Наша колонізована та урбанізована англійська нас підводить. Емпірична мова науки також нас підводить: не у тому, про що вона говорить, а у тому, про що вона не говорить, а варто було б. Писати про Природу з великої літери у такому випадку означає повернутися до мови одухотвореності, мови, яка перш за все визнає життєву енергію, що є джерелом усіх внутрішніх зародків усередині нас. Ми маємо визнати цю спонтанну енергію зростання, навіть якщо не можемо її пояснити чи зрозуміти. Ми провели останні чотириста років під зрадливим впливом так званих батьків емпіричної науки, які разом із водою виплеснули й дитину. Ми маємо повернути цю дитину. І це не загрожує науці, а лише повертає її на належне місце.

* Книги поки немає у перекладі українською. Дослівно назву можна перекласти як “Заплітання священої трави.” Авторка книги – науковиця-ботаністка, родом з племені корінних народів Америки, висловлює думку, що вчення корінних народів не суперечать, а доповнюють традиційну науку західної цивілізації  – прим. пер.