Коли народилася моя старша дитина, весь світ звузився до розміру її обличчя, відчуття її шкіри, звуку її плачу. Дні стали довгими, я була втомлена від виснаження, і всі мої сили витрачалися на «тут і зараз», на задоволення поточних потреб немовляти з кольками. 

   Нарешті одного дня я підняла голову і зрозуміла, що пройшло шістнадцять років; ось вона, молода жінка, яка дивиться на мене з висоти своїх трьох додаткових дюймів! Дні – довгі, але роки – короткі.

  Я часто згадую цей досвід, коли стикаюся з питаннями та страхами молодих батьків: мені хочеться показати їм кінцеву мету батьківства – дбайливу, енергійну дорослу особистість, здатну у цьому світі впевнено стояти на власних ногах  та спроможну до глибоких взаємин.

  Це те, чого насправді й хоче більшість батьків, але буденність поглинає нас і ми втрачаємо фокус, і зосереджуємось на іншому. Нас турбує те, як змусити наших дітей збирати свої шкарпетки, перестати бити своїх сестер і братів, взяти на себе відповідальність за свої обов’язки. У моменти фрустрації ми часто піддаємося впливу думки, що будь-яке рішення, яке вирішує такого роду  проблеми, призведе до кінцевої точки – до зрілої дорослої особистості.

   На жаль, життя не таке просте і не без плямок, і багато з сучасних практик батьківства допоможе нам отримати кімнату без шкарпеток, яку ми прагнемо, але це може коштувати стосунків з нашими дітьми, і, насправді, коштувати їхньої зрілості. Дві найпоширеніші сьогодні практики батьківства можуть викликати затвердіння серця, що своєю чергою гальмує розвиток і призводить до того, що самі процеси дорослішання стають вкрай ускладненими. 

  Використання методу «розділення» (відомий як «метод тайм-аутів»), тобто розділення нашого зв’язку з дитиною як інструменту для коригування її поведінки  або використання того, що їй важливо, проти неї (часто ще називається «метод наслідків»), насправді вказує дитині, що вона є прийнятною лише тоді, коли її поведінка відповідає нашим очікуванням.

   Уявіть, якби ми використовували ці методи у стосунках зі своїми партнерами. Наприклад, якби ваш чоловік забрав у вас ключі від автомобіля через те, що ви не прибрали кухню, як обіцяли («метод наслідків»). Або, наприклад, якби ви, повернувшись з роботи з втомленим видом кинули свою сумку і пальто на стілець, не прибравши їх, а він сказав вам, що, хоча він вас і кохає, така поведінка є неприпустимою, і ви повинні піти до своєї кімнати, поки не будете готові поводитися належним чином («метод тайм-аутів»). Що було б з вашими партнерськими стосунками? Так чому ж ми використовуємо ці методи у стосунках з дитиною?

   Як думаєте, скільки таких ситуацій знадобиться, щоб моє серце затверділо ? Чи багато часу знадобиться, щоб я зустрічала таку «дисципліну» із  закочуванням очей і відповідями «ну і нехай» або «мені все одно». Наскільки ймовірно, що через п’ятнадцять хвилин потому я прихильно відреагую на його корисні, дружні пропозиції?

   Навіщо ризикувати, викликаючи такі реакції у наших дітей? Якщо ми хочемо бачити їх дбайливими людьми, то їхні серця теж мають бути дбайливими. Якщо ми стимулюємо їхні інстинкти не дбати про нас – тих, хто має їх направляти та вести у цьому складному світі, ми ризикуємо накликали біду. Дні довгі – так, але роки – короткі, і  ми повинні пам’ятати й тримати фокус уваги на тому: куди ми йдемо, щоб найкраще дбати про те, де ми зараз.