Піппін любить пасти стадо. Він любить випасати альпак – і це добре, бо це саме його завдання на фермі. Він пасе індиків, що вже не є його завданням. Він пробує пасти людей – це виглядає потішно і нікому не шкодить. Він пасе котів – це геть неможливо. Але він також береться випасати машини – це вже зовсім небезпечно.

   Піппін – метис мініатюрної австралійської та шетландської вівчарок. Для нього випасання стада – це інстинкт. Це частина того, ким він є. Ми не можемо завадити йому випасати стадо, та й не будемо цього робити. Але коли він кидається на машини, краще б той інстинкт мав опцію вимкнення. Враховуючи, що він нічого не може з цим вдіяти, завдання вберегти його лягає вже на нас: ми попереджаємо гостей, щоб вони сповільнювалися на в’їзді; ми стараємося тримати його в будинку, коли чекаємо гостей; ми кличемо його до себе якомога далі від лиха.

    Піппін також ще досі цуценя, і він обожнює все гризти! Чи навіть так: йому треба все гризти! Улюблені смаки – то шкарпетки та взуття. Йому особливо подобаються сандалі та вʼєтнамки, можливо, через запах морської води. Ми вже змирилися і, коли повертаємось звідкись, то очікуємо, що щось та й буде знищене, навіть якщо нас не було всього кілька годин. Ми ставимо собі питання: що ж то буде на цей раз? Це вже така гра (хоч і невесела). Чи то будуть улюблені вʼєтнамки моєї доньки? Вовняні шкарпетки мого чоловіка? Мої дорогі сандалі? Знову ж таки, це інстинкт Піппіна. Його тягне до цього.

    Проте я певна, він знає, що того робити не можна. Коли погризене взуття тримати перед його мордочкою, він здригається і приймає свою вибачливу позу. Однак в моменті, коли все відбувається, не виникає жодного сумніву, жодної думки про те, чи доречний перекус він вибрав. Йому просто треба щось погризти! І він гризе. Через те, що він нічого не може з цим вдіяти, завдання вберегти наші цінні речі лягає на нас. Ми ставимо речі високо, ми складаємо взуття у коробки, ми зачиняємо двері. Він однаково знайде, що погризти, як, наприклад, настільну гру “Уно” у смачній картонній коробці, але ми можемо мінімізувати шкоду.

   Наші діти також мають інстинкти. Емоції збуджують їх зсередини, і до дій їх спонукає фрустрація, тривога, прагнення контакту та близькості. Коли щось не працює, вони діють імпульсивно саме через ці інстинкти. 

   Коли вони фрустровані, вони забувають, що битися не можна, що вони люблять свою маленьку сестру. Вони пам’ятають це перед випадком чи після, але не в моменті! А тому завдання втримати їх якомога далі від лиха (а також їхніх братів і сестер) лягає вже на нас. Чи можемо ми зрозуміти, що пішло не так? Чи можемо ми дати їм те, що можна вдарити, або ж знайти для них інший спосіб подіти кудись свою фрустрацію?

   Якщо на канікулах вони потрапляють в халепи, якщо їхні імпульси беруть над ними гору, на нас як на дорослих лягає завдання прийти їм на допомогу та вберегти їх. Може, пробігтися з ними навколо стадіону, може, піти в бібліотеку, може, придумати спеціальний проєкт, щоб тримати їх подалі від лиха.

   Може так статися, що маленька дитина, яка вже ось-ось має йти до школи, буде схвильована прагненням контакту та близькості: чіплятиметься за маму та відмовлятиметься йти до школи. В такі моменти діти забувають, що мама буде їх чекати чи що вони таки люблять ходити до школи. Все, що вони відчувають в такі моменти – це тривога, і вона спонукає їх триматися за нас.

  Це все інстинкти. За своєю природою інстинкти імпульсивні. Коли дитина підростає, вона стає більш здатною на врівноваження цих інстинктів та може вже наводити думки та почуття на кшталт “а з іншого боку”. Але цього не станеться як мінімум до років п’яти, і навіть потім це вміння може розвиватися роками, особливо коли почуття бурхливі. Та що ж тут казати, якщо ми, дорослі, теж маємо клопіт з врівноваженням своїх інстинктів та емоцій! І я навіть не знаю, коли можна цього очікувати від цуценят…

   І тому, якщо усвідомити, що інстинкти є природною складовою дитинства, то стає легше чекати, поки подорослішають наші діти. Поки я чекаю, коли ж нарешті Піппін зупиниться в моменті (а не опісля) і згадає, що не годиться гризти речі своєї сім’ї і випасати котів, то я мушу проявити терпіння і креативність зі свого боку – терпіння, щоб не очікувати від Піппіна іншої поведінки, аніж тої, яка притаманна цуценятам, і креативність, щоб знайти шляхи вберегти всіх і все.

    Ми можемо передбачити ці інстинкти, ці сильні емоції, та втрутитися і змінити їхні умови. Або ж ми можемо втрутитися і допомогти нашим дітям випустити фрустрацію, яка назбиралася через все те, що для них не спрацювало: виговоритися, покидати палки у воду, викричатися (лишень тільки не у магазині та не у свекрухи вдома) або ж виплакати сльози розчарування.

  Ну і безумовно нам потрібно буде пристосуватися до обставин та якось компенсувати імпульсивні інстинкти наших малюків. У випадку з Піппіном це означало знайти йому якусь іграшку, щоб гризти, яку можна нищити, і не завдавати цим шкоди іншим. Це означало знайти йому, кого випасати (і тримати його подалі від сусідських овець та качок), вигулювати його, дати йому побігати на природі і вибігати всю свою енергію. Як тільки ми побачимо, що потрібно робити, ми знайдемо спосіб стати на сторону дитини й повірити, що все саме так і було задумано природою.