Чотири ранки на тиждень я працювала психологом-консультантом у старших класах великої, занадто активної школи. Серед моїх підопічних була дуже крута дівчина-підліток з альфа-комплексом, учениця 10 класу. Більшість інших учнів боялися її, тому що вона була «злегка божевільною»; вже дуже давно вона втратила здатність до співпереживання – її почуття були  онімілими, вона була сповнена  фрустрації, гніву, готова до атаки, і якщо хтось на неї не так дивився, не замислюючись, била нижче пояса.

  Дівчинка атакувала і хлопців, і дівчат, і ніколи не відступала. Її обличчя могло бути розбите та закривавлене, і все одно вона опинялася зверху «противника» і пишалась цим. Дійсно, суворе життя… завжди за законами джунглів.

   Повинна сказати, що добру частину чотирьох з половиною місяців я провела, намагаючись день за днем ​​​​потроху пом’якшувати цю дівчину. Я приносила з собою різні частування та соки, а також тримала чудову колекцію чаю та кави у своєму кабінеті. Щодня вона приходила до мене, сповнена їдкої, задушливої, застійної токсичної фрустрації. І я влаштовувала її зручніше, пригощала і всіляко показувала, що вона почесний гість у моєму кабінеті та в моєму житті, поки вона виливала на мене свою отруйну злість!

  Я додавала смутку та сліз у свій голос, у вираз свого обличчя та в позу і м’яко насичувала її повним розумінням, співчуттям та абсолютним прийняттям. Весь світ був проти неї, і все завжди йшло не так, і це завжди була чиясь (але не її) вина, і всі намагалися влаштувати її неприємність – але не в моєму кабінеті. Я була на її боці, і все було гаразд.

    Якось вона прийшла до мене на початку січня, і у виразі її обличчя я побачила вразливість. Досить багато чого в той день пішло для неї не так, що було звичайною справою, і хтось щойно розповів їй про свого померлого собаку. Це було останньою краплею. Вона почала плакати приблизно о 9.30 ранку.

  Вона проплакала весь час у моєму кабінеті, вона проплакала весь час у профорієнтаційному та в корекційно-розвитковому кабінетах; вона плакала в кабінеті адміністрації, вона плакала в шкільних коридорах, вона тулилася до своїх подруг і плакала, і вони по черзі втішали її; вона плакала, поки їла картоплю з підливою, яку я принесла для неї, вона плакала, випускаючи сигаретний дім… вона просто не могла зупинитися.

  Після школи вона сиділа на дерев’яній лаві під моїм вікном і все ще плакала, а кілька вчителів зібралися в мене в кабінеті та дивилися на неї.

«Може, нам варто щось зробити?» – питали вони в мене.

«Ні. Вона робить саме те, що їй потрібне», – відповіла я.

  У той день вигляд її змінився, і мені здається, що приблизно тоді ми почали говорити про її мрії уникнути бідності, позбутися допомоги з соцзабезпечення та успішно завершити навчання.