Що більше я здобуваю знань та розуміння оптимальних умов, які допомагали б нашим дітям реалізовувати їхній потенціал повною мірою, то більше я усвідомлюю, що розвиток відбувається у контексті відпочинку. Нещодавні дослідження про важливість сну підтверджують цей висновок. Парадигма розвитку Ньюфелда каже нам, що діти відпочивають лише тоді, коли вони можуть розраховувати на дорослих у своєму житті, які будуть безумовно піклуватися про них, брати на себе відповідальність за них та подбають про їхню безпеку.

З такої перспективи мене почали дуже турбувати новинки у методах керування класом, а саме: поява систем цифрового керування поведінкою. Не посилаючись на якусь одну конкретну, я хочу попередити усіх, хто працює у школах, про деякі непередбачувані побічні ефекти, після чого варто буде переглянути доцільність використання таких програм.

Можна зрозуміти вчителів, яким треба працювати з неслухняними та важкими учнями, а тому вони хочуть знайти ефективне та швидкодійне рішення. Зрештою, якщо учні постійно перебивають, не виконують вказівки та часто докучають іншим учням, проводити уроки стає майже неможливо.

Ці цифрові системи керування поведінкою відносно прості у використанні. Зазвичай вони дозволяють вчителям використовувати свої смартфони та/або інтерактивні дошки для відстеження поведінки дітей у класі, і вони мають багато функцій, які роблять їх дуже привабливими як для дорослих, так і для учнів. У короткостроковій перспективі учителі бачать результати досить швидко, оскільки їхні учні реагують на негайні відгуки про їхню поведінку та винагороди. Тож їхня популярність різко зросла, оскільки вчителі діляться одне з одним своїм задоволенням від нового інструменту.

Є сторони цих програм, які я вважаю цікавими. Учителі можуть використовувати їх, щоб безпечно поділитися із батьками фотографіями та відео про заняття, які відбуваються у класі. Батьки вбачають цінність у тому, що вони можуть “бачити”, що робить їхня дитина протягом дня. І ці фотографії та короткі відео можуть стати чудовою темою для розмов між батьками та дитиною.

Однак є й інші сторони цих програм, які викликають занепокоєння, хоча на перший погляд вони можуть здаватися просто похідними від звичних стратегій керування класом, тобто систем позитивного підкріплення для заохочення належної поведінки у класі. Теоретики поведінкового підходу та підходу навчання давно стверджують: якщо ми хочемо змінити поведінку дитини, то найкраще це відбувається завдяки негайному зворотному зв’язку та позитивному підкріпленню бажаної поведінки.

Користуючись однією з таких систем, аби «покращити» поведінку учнів у класі, вчителька може фіксувати моменти, коли помічає очікувану поведінку: для цього вона натискає на ім’я дитини (або, в деяких випадках, на її персонажа у профілі) під час обходу класу зі смартфоном у руці. Використовуючи смартфон, учитель може ділитися частими та послідовними відгуками щодо потрібної поведінки. Результати записуються у цифровій діаграмі, яка іноді публікується на інтерактивній дошці, щоб наприкінці дня кожна дитина знала, скільки разів вона поводилася так, як треба. Цю інформацію також можна передавати батькам через їхні телефони.

Спочатку, коли ці програми тільки розпочинають діяти, діти зачаровані своїми персонажами (якщо це передбачено у програмі), і їм подобаються винагороди за їхню поведінку та бали на дошці. Дітей заохочують щодня старатися більше, щоб заробити стільки ж позитивних балів, скільки вони заробили попереднього дня. І багато хто намагається досягти таких самих результатів чи навіть кращих, ніж їхні однокласники. У деяких системах діти можуть обмінювати свої бали на справжні винагороди. І, звичайно, поведінка у класі покращується. Діти стають більш усвідомленими щодо очікуваної поведінки та показують її, щоб отримати визнання від інших та винагороди. Атмосфера в класі покращується, і вчитель тепер вважає, що може знову почати навчати.

Але розгляньмо детальніше, що ще може відбуватися.

Одна з особливостей, яка робить привабливою таку систему – це можливість для вчителя стежити за поведінкою та давати зворотний зв’язок з будь-якого місця кімнати чи школи та в той самий момент, коли щось відбувається.

Я запитую себе: “Наскільки б добре я проявляла себе, якби знала, що хтось спостерігає за мною та постійно записує, як я поводжуся?” Навіть якби я могла “робити все правильно”, скільки зусиль це вимагало б і як би я себе почувала? Згадайте останній випадок, коли ви помітили поліцейську машину, яка їхала за вами. Раптом ви починали зосереджуватися на всіх дрібних і специфічних аспектах гарної поведінки за кермом. Це ж виснажливо, навіть якщо ви зазвичай їздите саме так. Коли поліцейська машина поїхала далі – оце було полегшення! Чи не так почуваються учні, коли їхню поведінку постійно контролюють, фіксують і повідомляють про неї?

Дитина в такому класі вже дуже добре усвідомлює, якої поведінки від неї очікують, і бажаючи бути “винагородженою”, вкладатиме багато зусиль у ту поведінку, яку вчитель помітить. Але наш мозок не дуже добре справляється з багатозадачністю. Коли діти зосереджують свою енергію на правильній поведінці, скоріш за все, у них буде менше енергії для реального навчання. Вони можуть виглядати більш залученими до виконання завдання, але чи задіяний їхній мозок повністю у процес навчання?

Хоча вчителі запевняють нас, що вони лише фіксують і підкріплюють очікувану поведінку, діти добре розуміють, як могли б поводитися краще, як справляються інші та чого від них очікують. Навіть наші “хороші” діти, для яких належна поведінка зазвичай не є проблемою, починають хвилюватися, що не поводяться достатньо добре.

А що, якщо у дитини поганий день (вона втомилася, почувається хворою, її дружбу щойно відкинули)? Що робити, якщо дитина незріла та надмірно реагує і вважає поведінкові вимоги на цілий день в школі непосильними? Що робити, якщо дитина дуже старається, а вчитель цього не помічає? Що робити, якщо дитина постійно отримує менше балів, ніж її однокласники? І, зрештою, що станеться, якщо цю інформацію передадуть батькам?

Тепер, замість “щасливого смайлика”, який підсумовує день, мама й тато можуть точно знати скільки разів дитина поводилася належним чином. Один хлопчик розповів своїй мамі: “Мамо, я міг би отримати сьогодні 45 балів, але отримав лише 35 балів. Ти мене ще будеш любити?” Звичайно, його батьки були обурені, що їхня дитина думала, що має заслужити їхню любов своєю “гарною” поведінкою. Однак така реакція не дивує теоретика підходу розвитку. Люди запрограмовані бути чутливими до розривів у своїх стосунках прив’язаності. Коли ми загострюємо увагу на тому, як має поводитися дитина, зрозуміло, що вона зосередиться на очевидному та почне вірити, що її поведінка суттєво впливає на якість стосунків.

Ще більше тривожить, що в комунікації з батьками також буде обговорюватися все, що пішло не так. Деякі системи дозволяють вчителю цифровим способом сповіщати батьків через смартфон або комп’ютер, коли їхня дитина поводиться “неналежним чином”, щойно це трапиться. Уявіть, що ваші батьки знають про вашу “неналежну поведінку” о 10 ранку і що у вас ще є цілий день, який треба прожити. Для незрілої та/або надмірно реактивної дитини, або навіть для дитини, яка добре поводиться, це дуже важко.

А тепер подумайте, що повинні відчувати батьки, знаючи, що їхня дитина вже о 10 ранку має “проблеми”. Часто контекст не повідомляється, тому батьки можуть лише уявляти собі найгірше. Вони проводять свій день, розмірковуючи, що ще їм потрібно зробити, щоб “виправити” свою дитину.

І батьки, і дитина перебувають у стані тривоги, стані, який важко витримувати. Це може призвести до фрустрації, яка може призвести до вибухів агресії (як у дитини, так і у дорослого). Діти, які можуть тримати себе в руках у школі, часто влаштовують довгі та затяжні істерики вдома. Інші, які бояться реакції батьків, вибухатимуть у школі. Оскільки повідомлення було передано через смартфон, інші працівники школи, які не знають про це, можуть не розуміти, чому дитина так різко реагує у відповідь на ніби-то просте прохання або просту відмову. Справжня причина полягає в тому, що дитина годинами хвилюється за реакцію батьків на те, що сталося раніше того дня.

Тим, хто працює в допоміжних професіях, я хотіла би порадити: якщо батьки приходять до вас з дитиною, яка, здається, стала віднедавна значно тривожнішою, корисно буде спитати, чи використовують одну з таких систем у класі. Я чула про дітей, які, особливо в неділю ввечері, не можуть заснути, їм сняться кошмари, у них часто трапляється енурез та є інші симптоми, що свідчать про тривогу. Деякі діти кажуть, що бояться, що не зможуть “поводитися достатньо добре” наступного тижня, але багато дітей не можуть цього сказати. Однак їхня поведінка свідчить про підвищену тривогу, яка цілком може бути пов’язана з тим, що відбувається в їхньому класі.

Зрештою, нам потрібно запитати себе, чи відповідає така зосередженість на “хорошій” поведінці найкращим інтересам наших дітей. Чи справді позитивне підкріплення може сприяти розвитку мозку? Чи постійна заклопотаність визнанням за гарну поведінку сприяє навчанню в класі? Як дитина може бути спокійною у стосунках з дорослими, коли все, що вона робить, постійно контролюється та повідомляється?

Чи так було задумано? Я так не думаю, але, на жаль, багато з тих, хто працює в школах, помічають зростання тривоги, збудження та неспокою. Яка іронія: втручання, яке мало на меті покращити атмосферу в класі, здається, має саме такий непередбачуваний побічний ефект.

Немає простих відповідей. Щоб виростити дітей, треба мати терпіння садівника. Так само, як і з помідором, квіти якого жовті та колючі, а плоди круглі та червоні, ми повинні вірити, що за належних умов, – міцної, безпечної, щедрої прив’язаності з турботливими дорослими – діти зрештою виростуть зрілими. Їм потрібен відпочинок, щоб рости, і їм потрібен простір для помилок. Спробуймо знайти ефективніші підходи, щоб допомогти їм дотримуватися шкільних правил поведінки.