Нещодавно я прощалася зі своєю 24-річною донькою, яка вирушала в далеку закордонну подорож – мандрівку, на яку вона чекала з радістю і до якої була готова. Задум цієї подорожі полягає в тому, що вона стане для моєї доньки не лише дослідженням нових земель, а й дослідженням її внутрішнього світу. Після всіх приготувань, очікувань й радісного хвилювання, коли ми обійнялися на прощання, в нас обох з’явилися сльози.

«Я відчуваю…» – сказала вона, маючи на увазі свій смуток. «Це нормально», – сама себе заспокоїла вона, вже розуміючи, що почуття, навіть важкі, мають значення.

Ах, так. Ми обидві відчували біль розділення. Тоді вона сказала чарівні слова, які я безліч разів повторювала їй протягом багатьох років і які допомагали нам відчувати близькість під час розлуки ще з тих часів, коли вона була маленькою дівчинкою: «Нитка наших сердець міцна». Вона сказала це і собі, і мені, нагадуючи нам обом, що цей невидимий зв’язок між нами завжди є, завжди нас поєднує. А потім додала: «Мені краще й далі рухатися навколо світу, щоб вона не заплуталася від постійного руху туди-сюди».

«Нитка наших сердець міцна, – відповіла я, – і вона вміє сама розплутуватися. Ти можеш іти туди, куди веде тебе твій дух, і все одно нитка наших сердець буде нас з’єднувати». Коли ми це пригадали, нам обом стало легше.

У цьому й полягає краса перекривання – практики прив’язаності, яка зосереджується на тому, що нас з’єднує, а не на тому, що нас розділяє.

Коли моя донька була маленькою, а я їхала у відрядження з ночівлею, я часто малювала для неї листівки, які вона відкривала вранці. Мої малюнки були схожі на паличкових чоловічків, але їй дуже подобалися і картинки, і коротенькі записки всередині. Це був спосіб дати їй знати, що я думаю про неї, навіть коли ми були фізично далеко одна від одної.

Коли мій син був маленьким, я знайшла канделябр з однією свічкою на кожен день тижня. І щоразу, як мій чоловік від’їжджав, ми запалювали свічку на поточний день і щодня додавали ще одну. Мій син був ще надто малим, щоб розуміти час, але ми надягали кільце на ту свічку, яку мали запалити в день повернення тата. Це допомагало йому зосередитися на тому, коли тато повернеться, а не на тому, що його зараз немає поруч.

Розділення було нелегким для нашого сина, навіть коли він підростав, тому ми з чоловіком і далі шукали способи допомогти йому триматися за нас, коли нас не було поруч. Я завжди давала йому якусь свою прикрасу, щоб він міг її тримати при собі – не якусь непотрібну річ із задньої шухляди, а те, що було мені дороге та що я часто носила. Іноді він носив її, іноді вона просто лежала на його комоді – у будь-якому разі це було важливо. Коли він став підлітком і вже сам кудись ішов із ночівлею, я все одно клала якусь прикрасу до його сумки й казала, що вона там, і просила його подбати про неї заради мене. На мій великий подив, він жодного разу не запротестував.

Коли мій чоловік їздив у робочі поїздки, він залишав синові дорогий для нього орлиний кіготь у яскравому вишитому мішечку. Ми робили це, бо знали, як важливо допомогти йому триматися за нас… але не завжди знали, чи це справді має значення.

Одного разу, коли наш син уже був достатньо дорослим і нам здавалося, що на нього не вплине те, що тато їде на одну ніч, ми з ним грали в баскетбол на під’їзній доріжці, а тато саме виїжджав. Син тривожно глянув на мене, потім повернувся до дороги, простягнув руку й сказав: «Він забув залишити мені свій орлиний кіготь!»

Якщо підійти до цього творчо, є так багато способів перекривати розділення – навіть останнє розділення, яким є смерть. Коли помер мій тато, мій брат, який будує човни, зробив для нього труну. Коли ми опускали тата в могилу, брат швидко відкрутив ручки – міцні нержавіючі швартові кріплення – і дав кожному з нас, чотирьом дітям, по одній на пам’ять. Зрештою, звісно, важливі не самі речі, а те, що вони символізують – турботливі стосунки, у яких людина почувається цінною та улюбленою. Саме з цієї причини я й досі одягаю велику татову шкіряну сорочку, коли хочу відчути його поруч.

Тепер мій син навчається в університеті, а донька – на іншому боці світу. Ми з чоловіком – батьки з «просторим гніздом», вдячні за те, що наші діти розквітають. Ми з нетерпінням чекаємо на їхнє повернення додому, коли шлях дорослого життя знову приведе їх до нас.

Стосунки – назавжди, якщо ми знаємо, як триматися одне за одного, коли ми не разом. І тепер я усвідомлюю, що потребую цього перекривання не менше, ніж мої діти.