У першій частині  статті про ігрові підходи до дисципліни я говорив про те, як ми застрягли в нашій хибній вірі в те, що якщо ми зможемо контролювати наслідки проблемної поведінки наших дітей, то питання дисципліни буде вирішено. Тобто ми думаємо, що якби ми могли отримати практичні відповіді на наші запитання, що-робити-коли, ми б отримали таку поведінку, якої прагнемо.

Це саме той тип мислення, з яким потрібно боротися. Нам, безумовно, не потрібно більше марних відповідей про те, як підтримувати дисципліну. Як зазначалося в першій частині, контроль результатів поведінки дітей не спрацює з двох основних причин: по-перше, їхній незрілий мозок не налаштований функціонувати з точки зору результатів; по-друге, глибинні проблеми, які породжують більшість проблемної поведінки, не можуть бути вирішені за допомогою дисципліни. Я окреслив п’ять найпоширеніших причин проблемної поведінки і пояснив, чому дисципліна не є відповіддю на жодну з них. Тепер я звернуся до гри, повної протилежності роботі, як до несподіваного вирішення цих проблем.

Гра та незрілість

Першопричиною проблемної поведінки (про яку ми говорили в першій частині) є незрілість. Тільки час і сприятливі умови можуть зробити дітей дорослими. А поки що гра – це їхній режим за замовчуванням. Вона захищає їх від  наслідків реального світу, поки їхній мозок не стане достатньо зрілим, щоб увійти в режим роботи. Якби ми могли відпочити від власної роботи, намагаючись дати дитині урок, і увійти в ігровий дух незрілої дитини, нам було б набагато легше мати справу з дітьми.

Якби ми не сприймали все так серйозно, то могли б і самі трохи розважитися. Гра –  це чудовий спосіб почекати, поки природа виростить наших дітей. Коли ми стикаємося з тривожною поведінкою, ми повинні запитати себе, яку поведінку ми хотіли б бачити замість неї. Тоді ми можемо шукати способи додати веселощів у заняття, щоб зробити його цікавим і водночас сприяти формуванню бажаної поведінки. Коли дитина ще не здатна до змішаних почуттів, цей трюк працює як за помахом чарівної палички практично у всіх сферах: їжа, домашні справи, привчання до туалету, відхід до сну, одягання і навіть навчання.

Гра та супротив

Відсутність правильних стосунків з дорослим, який відповідає за дитину, є другою основною причиною проблемної поведінки, оскільки це призводить до супротиву – природного інстинкту протистояти волі іншого, якщо інстинкт прив’язаності не задіяний на повну силу. Дивно, але гра також є відповіддю на супротив. Як тільки діяльність стає грою, супротив тане. Причина цього криється в самій природі гри: людина завжди вільна грати, а отже, і не грати, і так воля дитини природним чином захищена. Оскільки захист волі дитини є основною метою супротиву, гра є ідеальною відповіддю для зменшення опору та опозиційності.

Гра та нецивілізоване емоційне вираження

Сильні емоційні імпульси дітей є третьою основною причиною проблемної поведінки, оскільки вони призводять до нецивілізованого емоційного вираження. Гра також дає нам відповідь. Насправді є вагомі підстави вважати, що гра розвинулась у ссавців, як рішення на те, що примітивні емоції можуть відчужувати інших. Гра була призначена для того, щоб подбати про наші стосунки прив’язаності, даючи можливість виражати наші базові, необхідні для виживання, емоції, не зіштовхуючись при цьому з наслідками, як це зазвичай відбувається у реальному житті.  Коли поведінка дитини ґрунтується на атакуючій енергії, яка виникає через фрустрацію, або паніці, яка виникає через тривогу, чи одержимості прагнення до контакту та близькості, ми повинні запитати себе, як можемо допомогти цій емоційній енергії вийти в гру.

Простіше кажучи, лише гра може по-справжньому ввести інстинктивні істоти в цивілізоване суспільство, не завдаючи жодної шкоди. Ті, хто вірить у теорію праці, помилково покладаються у цьому на дисципліну. Проте люди, вихованням яких посиленно займались, частіше за все мають найбільші проблеми та створюють найбільше проблем іншим.

Гра й система тривоги

Четвертою основною причиною проблемної поведінки, яку я описав у першій частині статті, є втрата почуття тривоги, яке змушує дитину бути природним чином бути обачною, обережною та стурбованою. Ці головні почуття пригнічуються, коли дитина надто стривожена. Тож має сенс, що система тривоги найбільш функціональна під час гри, де дитина почувається в найбільшій безпеці. Крім того, нещодавні наукові дослідження показали, що гра є зовнішньою утробою для незрілої системи тривоги маленької дитини, яка дозволяє їй розвиватися та дає думаючому мозку змогу навчатися з’ясовувати, що не так. Як зазначалося раніше, діти без працюючої системи тривоги за замовчуванням мають проблеми  з дисципліною. Гра, безперечно, не є миттєвою відповіддю на дисфункцію системи тривоги та проблем з дисципліною, які виникають у результаті. Але вона, безсумнівно, найкраща лікарня для непрацюючої системи тривоги та найкраща протиотрута від проблемної поведінки, яка походить від необережності та нерозсудливості.

Гра та втрачені сльози

Нездатність відчувати марність, коли з нею стикаються, або втрата сліз – це п’ята й остання причина, яку я описав для проблем з поведінкою. Гра – наш найкращий вибір, щоб допомогти нам знайти втрачені сльози смутку, оскільки там завжди легше виплакати свої сльози, не торкаючись реальності. Вони легше приходять, коли йдеться про щось, що не має значення. Вражає те, що стародавні греки винайшли «п’єсу» (в англ. мові слово play – “гра”, “ п’єса”), щоб допомогти виразити сльози марності, особливо коли стикалися з трагедіями чи великими марнотами життя. Мені звісно зрозуміла її роль. 

Основне припущення, яке лежить в основі підходу до дисципліни на основі результатів, полягає в тому, що лише досвід може навчити. Це не правда. Серце має відчувати вразливі емоції, щоб відбулися зміни. Іншими словами, недостатньо знати наслідки наших дій. Ми повинні насправді відчути марність того, що обрана стратегія не працює або що деякі обставини неможливо змінити. Тільки тоді все зайве піде. Стикаючись з поведінкою, яка не працює, ми повинні запитати себе, чи не втратила дитина доступ до смутку, адже це дуже важливо. Якщо так, цей смуток потрібно відновити, лише тоді проблемна поведінка зможе вирішитися.

І як не дивно (принаймні для тих, хто вірить у силу роботи), гра виявляється відповіддю на проблеми поведінки, які ми помилково намагаємося виправити за допомогою дисципліни. Але до тих пір, поки ми застрягаємо у своєму мисленні, основаному на результатах, і засліплені нашою недоречною вірою в роботу, ми не зможемо використати власну потужну відповідь Природи на головну проблему сьогодення у вихованні дітей. Нам потрібна фундаментальна зміна мислення, якщо ми хочемо змінити наш спосіб життя – ляпас нашій парадигмі, якщо хочете. Перш ніж це станеться, можливо, нам потрібно спершу відчути смуток через наші власні марні спроби повернути наших дітей на шлях істинний.

Я хотів би додати пару підсумкових думок, перш ніж відкласти перо. На дисциплінарній арені ми схильні думати, що якби хтось відповів на наші запитання про те, що робити, ми могли б знайти шлях до проблемної поведінки дитини. Іронія в тому, що саме такі відповіді увічнюють практики, яким можна дати назву “проблемна дисципліна” (за аналогією з поняттям “проблемна поведінка”).

Запитання «що-робити-коли» не потребують відповідей, тим більш їм  не варто довіряти, а краще  переформулювати. Питання, які справді змінили б наш танець, –  це: “Що я бачу, коли моя дитина вибухає такою тривожною поведінкою?” і “Чого я можу навчитися з цього випадку, що змінило б моє спілкування з цією дитиною?” Або, як я вже зазначав: “Яку поведінку я хотів би бачити натомість і як я можу привнести  в діяльність дитини елементи гри, щоб зробити її природно захопливою?” Відповіді на ці запитання можуть допомогти нам стати батьками та вчителями, яких дійсно потребують наші діти.

Деякі люди ніби “заклиначи” дітей, тому що інтуїтивно знають секрет гри та мають впевненість, щоб керуватися цим глибоким природним інстинктом. Моя дружина є яскравим прикладом цього. Нікому не довелося говорити їй те, що я говорю вам, тому що вона, здається, завжди це знала.

Я не такий. Мені потрібна карта й вагоми підстави, особливо коли я потрапляю на заплутану територію. Моя так звана професійна підготовка відірвала мене від моєї природної інтуїції та спочатку не давала мені зрозуміти роль і силу гри в розвитку дітей. Це, а також моя сліпа віра в силу роботи, майже висмоктали з мене грайливість, перш ніж наука про розвиток не повернула мене до тями. Зараз я намагаюся загладити провину, а також надати грі належне значення, на яке вона заслуговує, і місце, яке їй потрібно, щоб вона могла виконати свою роботу. Тепер я знаю секрет моєї дружини. Я пишу цю статтю, щоб поділитися нею з такими, як я. Щоб ми могли протистояти мисленню, яке загнало нас у пастку теорії праці, і її руйнівного мислення, основаного на результатах.

На жаль, хоча гра може бути відповіддю, яку ми шукали, у сучасному суспільстві вона перебуває в жахливому стані. Частково це тому, що існує дуже мало когнітивного розуміння, частково тому, що культурна підтримка гри була втрачена, а частково тому, що справжня гра швидко замінюється підробкою. Що є настільки підступним у більшості сучасних так званих ігор (наприклад, відеоігри, сценарії, ігри на перервах і навіть навчальні програми на основі гри), так це те, що вони насправді базуються на результатах. І тому це насправді робота, яка маскується під гру, як вовк, одягнений в овечу шкуру.

Але це вже інша історія, про це – іншим разом.