Гордон Ньюфелд народився у Ванкувері в 1947 році. У нього 5 дітей та 6 онуків. Працюючи психологом, Ньюфелд відкрив цілющу силу прив’язаності. Його бестселер «Тримайтеся за своїх дітей», написаний у 2006 році,  перекладений десятками мов.

За словами Гордона Ньюфелда, сучасним батькам не вистачає впевненості у собі. «Будьте сміливими повернути собі авторитет, – радить він, – але при цьому ніколи не забувайте про любов до дитини».

Ваша книга «Тримайтеся за своїх дітей!» стала бестселером, але ваша теза про найважливіший зв’язок між дітьми та батьками знову викликає сильні суперечки. Як же так?

Гордон Ньюфелд: Сучасним батькам не вистачає віри в себе та в свою інтуїцію. Вони охочіше вірять численним порадникам і готовим інструкціям про те, як правильно поводитися в тій чи іншій ситуації. При цьому важливе питання не «Як поводитися з дитиною?», а «Що означає бути батьками?».

Мова йде про якість стосунків між дитиною та батьками; освітні аксіоми та педагогічні схеми не мають до цього жодного відношення. Тканинні  підгузки чи памперси? Сімейне ліжко чи власна кімната? Такі питання не мають значення. Я хотів би повернути батькам втрачене – справжнє батьківство – те , чого вони так потребують.

Трохи нагадує метафізику. Чому було втрачено «інтуїтивну прив’язаність»?

Ньюфелд: Велику роль відіграла промислова революція. Вона витіснила багатьох батьків зі свого звичного оточення до міст. Їх залишили віч-на-віч із тягарем виховання дітей – і поступово в центрі уваги опинилися школи. Батьки мали працювати, а школи – підготувати молодь до суспільних та ринкових відносин.

Тепер, у постіндустріальному суспільстві, авторитет визначає стосунки з дитиною. Терапевт, тренер, вчитель, вихователь, батько – всі ці позицій визначають рольові очікування і фіксовані моделі поведінки. Люди згаяли той факт, що раніше роль підтримувалась прив’язаністю дитини – більше того, роль виникала в першу чергу саме з прив’язаності.

Як тільки стосунки стали втрачати свою значущість у суспільстві, роль відокремилася від уподобання. Таким чином, ідея батьківства перетворилася на концепцію виховання, батьківського впливу. “Бути” стало рівнозначним “робити”.

Що не так із вихованням?

Ньюфелд : Я вважаю, і нові дослідження підтверджують це, що коли справа доходить до виховання дітей, найважливішим чинником є їхні стосунки з дорослими, які несуть за них відповідальність. Прив’язаність полегшує турботу про дитину та її навчання, вона наділяє дорослих потужним важелем впливу.

Успішні дитячо-батьківські стосунки – це  психологічне лоно, в якому може статися справжнє дорослішання. Одна з проблем урбанізації полягає в тому, що природні ритми дорослішання нехтуються на користь лінійного мислення: навчання стало на чолі всіх процесів.

Дітей закликають до навчання та самостійності. Однак дослідження в галузі психології розвитку показують, що заохочення залежності та задоволення потреб дитини є важливим етапом, який необхідно пройти, а не як найшвидше виштовхувати у самостійність. Тільки той, хто може дозволити собі впасти, іде згодом самостійно та впевнено вперед.

Якщо дитина впала, її повинна спіймати сильна рука – так йдеться у книзі терапевта Еспера Юуля про «любляче лідерство» – «Бути лідером зграї». А психіатр Майкл Вінтерхофф закликає до “повернення до інтуїції” у своїй книзі “Дайте дітям бути дітьми!” Чому все сходиться до авторитету та інтуїції?

Ньюфелд: Саме у нашій західній культурі з її прагненням до демократії, незалежності та рівності у багатьох людей, на жаль, виникають проблеми з ієрархічною природою стосунків. Але у всіх ссавців, у яких дитинчата виживають лише завдяки турботі матері, зв’язок носить ієрархічний характер: це полегшує виховання та забезпечує виживання.

Ми, люди, навчилися ігнорувати інстинкти та прості ієрархічні моделі.

Ньюфелд: Але й людські батьки мають взяти на себе роль альфи. Будьте джерелом для вгамування потреб ваших дітей! Тому що діти в неправильній ролі, альфа-діти, перебувають у постійному стані емоційної тривоги та невпевненості. На жаль, сьогодні у нас епідемія альфа-дітей: вони здаються сильними та незалежними, але насправді вони розгублені. Їм необхідно відчувати турботу та любов.

Автономія та незалежність є результатом надійних уподобань, що приносять задоволення, а не «роботи над взаємовідносинами» або «тренування самостійності». Ми повинні бути здоровою базою для стосунків, завдяки яким відбувається природне зростання у своєму власному темпі та розвиток цікавості до світу. У стані тривоги неспроможні дозріти ні мужність, ні цікавість.

Хіба немає потреби у прив’язаності до друзів, однолітків?

Ньюфелд: Біхевіористи якийсь час думали, що діти засвоюють цінності рівноправності насамперед, перебуваючи поряд з іншими дітьми. Це зовсім не так! Як було відзначено, прив’язаність до однолітків призводить до випадків цькування: рівноправних стосунків можна досягти лише пройшовши через розвиток здорової прив’язаності.

Дружбу – стосунки з іншими людьми, тваринами, місцями – так, це слід заохочувати. Але прив’язаність до значущого дорослого ніколи не повинна бути підірвана чи знищена. Сьогоднішня орієнтація на однолітків викликає у мене тривогу. Це стало нормою та має жахливі наслідки для емоційного благополуччя дітей, які в майбутньому стають невпевненими у собі та агресивними дорослими.

Чи означає це, що ви не є прихильником зовнішньої допомоги догляду за дитиною? Чи навіть проти всієї шкільної системи? Чи має матір повернутися додому до хатніх справ?

Ньюфелд: Зовсім ні. Проте стороння турбота має не порушувати стосунки з батьками. Багато установ ще не повною мірою усвідомлюють важливість збереження цієї прив’язаності. Всі питання про якість школи (розміри кімнат, навчальні програми) і наполовину не такі важливі, як підтримка прихильності до дорослого, який піклується про дитину. Варто визнати, що допомогти дітям встановити неконкуруючі з основною прив’язаністю стосунки з учителями та однокласниками непросто.

Але основний принцип полягає в тому, що для того, щоб повністю розкрити свій потенціал, діти повинні рости в оточенні своїх найважливіших опікунів. Ось чому бабусі та дідусі зазвичай є найкращим рішенням для догляду за дітьми.

А в міру дорослішання?

Ньюфелд : Домашнє навчання значно спрощує життя. Дитина не відчуває розділення та фрустрації, що мають довгострокові наслідки. Раніше вважалося, що домашнє навчання породжує невдах і неуспішних у навчанні. Сьогодні і в університетах знають – все навпаки! Там, звідки я родом, немає особливих розбіжностей із цього приводу, і ви можете легко використати будь-яку систему. Я випробував це на власних онуках — це працює.

Яку ви бачите культуру виховання дітей у Західній Європі?

Ньюфелд: Мені здається, що діти в Німеччині та Швейцарії не так орієнтовані на однолітків, як у США. Не слідуйте їх прикладу. Тримайтеся за своїх дітей, займіть гідне місце у їхньому житті! Батьки залишаються найкращою відповіддю на потреби дітей у стосунках.

Чи не небезпечні надто близькі стосунки? Розлади харчової поведінки, наприклад, часто пояснюють сильним зв’язком з матір’ю.

Ньюфелд: Їжа та стосунки – у ссавців це взаємопов’язано. Але в сотнях випадків, які я спостерігав упродовж десятиліть, розлад харчової поведінки ніколи не був спричинений прив’язаністю до матері. При цьому я помітив, що дитина, яка була в альфі, не дозволяла себе годувати та виховувати. До речі, нове канадське дослідження буквально днями довело, що вільний вибір їжі з дитинства в решті-решт викликає більше розладів харчової поведінки.

Терапія прив’язаності також є одним, якщо не найуспішнішим підходом до неповнолітніх правопорушників.

Ньюфелд : Найголовніше – відновити прив’язаність неспокійного підлітка до люблячого та дбайливого дорослого. Тим самим знижується цілий букет негативних відчуттів, агресія, що призводить до можливого зцілення. Звичайно, такі стосунки не можуть бути сформовані одним рухом пальця.

Чи можна відновити розірваний зв’язок?

Ньюфелд: Хороша новина полягає в тому, що ніколи не пізно хоча б спробувати. Дитина повинна почуватися запрошеною в наше життя теплом нашого голосу, світлом у наших очах, відчутною радістю від його присутності. Радість просто є, завжди і беззастережно.

Ми повинні взяти на себе відповідальність за те, щоб завжди задовольняти потребу дитини бути любимою, зрозумілою, бажаною, належати і мати першорядне значення. Це радше ставлення, ніж набір дій. За винятком особливих обставин, вам не потрібно змінювати світ, щоб врятувати дитину. Швидше, ми зберігаємо її, будучи на її боці, маючи її серце.

Чи обов’язково це мають бути біологічні батьки?

Ньюфелд: Ні. Останні дослідження психологічної стійкості доводять, що саме сильна емоційна прив’язаність до дорослого захищає дитину, а також супроводжує через травмуючи переживання. Досить одних дбайливих стосунків. Але ми, батьки, найкращий варіант! Нам навіть не потрібно знати, як це робити. Коли ми – люблячі батьки, все інше стане на свої місця.