Вам не подобається, що для багатьох дітей авторитетом є не батьки, а однолітки. Хіба це не частина дорослішання? 

Гордон Ньюфелд: Це поширена помилка, ймовірніше, тому, що багато сучасних дорослих також були орієнтовані на однолітків у дитинстві. В результаті сучасні дорослі, як правило, беруть за основу те, що є типовим, а не те, що природно. Моя відповідь на ваше запитання складається із трьох частин. Перша пов’язана з тим, як задуманий розвиток людства. На зміну батькам має приходити почуття власної особистості дитини, а не її однолітків. Тільки так ми зможемо взаємодіяти з однолітками, не втрачаючи себе і не нав’язуючи свої погляди іншим.

Друга частина відповіді була інтуїтивно зрозуміла Жану-Жаку Руссо вже у 18 столітті, але заснована на дослідженнях лише тепер: орієнтація на однолітків має тенденцію пригнічувати індивідуальність, що в решті решт призводить не до справжньої індивідуальності, а до підлаштовування, прагнення відповідати очікуванням ровесникам. Ось чому діти та молодь, орієнтовані на однолітків, не можуть по-справжньому подорослішати.

Третя частина відповіді пов’язана зі змінами у суспільстві. Історично, так само як і сьогодні, діти все частіше взаємодіють один з одним у міру дорослішання. Але історично було так, що прив’язаність до однолітків не суперечила прив’язаності до батьків. Можна було бути поруч із батьками й водночас бути поруч з однолітками. Здебільшого батьки та однолітки говорили однаково, одягалися однаково, грали в ті самі ігри та насолоджувалися однією і тією ж музикою. Це більше не так, тому прив’язаність до однолітків і прив’язаність до батьків тепер конкурують.

Близькість до однолітків передбачає дистанціювання від батьків. Ось де небезпека. Коли дитина починає обертатися навколо своїх ровесників, її виймають з орбіти впливу батьків та сім’ї.  

Чи означає це, що потрібно тримати свою дитину подалі від інших?

Зовсім ні. Взаємодія з однолітками може дуже позитивно вплинути на розвиток. Проблема виникає лише тоді, коли вплив однолітків починає заміняти батьків у житті дитини. Це означає, що сьогодні батьки повинні виявляти певну обережність, щоб не втратити своїх дітей, не поступитися їхнім одноліткам.

Якось настане час, коли ми дозволимо їм стати самостійними людьми, але це має статися у здоровий спосіб, як задумано природою. Якщо ми поступимося своїм місцем одноліткам, то також втратимо контекст, необхідний нам для того, щоб повною мірою розкрити потенціал своїх дітей. Найкращою профілактикою цього є розвиток глибокої прив’язаності до наших дітей.

Коли нам належать серця наших дітей, ми можемо не боятися втратити їх через поверхові зв’язки. А коли однолітки та стосунки з ними стають головною турботою наших дітей, коли вони вважають за краще бути з ними, а не з нами, для нас це знак – ми маємо відвоювати їхні серця назад.

Я рекомендую батькам звертати увагу на дві тривожні ознаки орієнтації на однолітків. Перша – коли немає відчуття, що дитина може подумки триматися за батьків під час спілкування з однолітками. Друга – коли дитина не може залишатися собою, спілкуючись із ровесниками. Ці ознаки вказують на те, що дитині загрожує небезпека стати надто орієнтованою на однолітків.

У разі орієнтації на однолітків може допомогти скорочення часу, який діти проводять зі своїми ровесниками. Але набагато важливіше, щоб ми самі збільшували час контакту та близькості зі своїми дітьми. Що старша дитина, то менше ми маємо обмежувати її, і більше нам варто працювати над створенням глибших стосунків.

У які моменти та з якого віку орієнтація на однолітків стає проблемою?

Орієнтація на однолітків, як правило, у нашому суспільстві призводить до проблем приблизно у четвертому-п’ятому класі школи. Я спостерігав випадки орієнтації на однолітків у дітей у  віці 3-4 років. У цьому ранньому віці зазвичай це відбувається тільки тоді, коли дитина знаходиться далеко від батьків, і повертається в норму, як тільки зв’язок відновлюється.

Показові ознаки в ранньому віці — це те, як сильно дитина намагається стати схожою на людину, до якої вона прив’язана, і як сильно батьки втрачають вплив на неї, коли однолітки поряд. Ці ознаки більш очевидні у підлітковому віці, але зароджуватися орієнтації на однолітків може дуже рано.

Чому батьки втрачають свій вплив?

Основним чинником нашого впливу на дітей є їхня прив’язаність до нас. Ця прив’язаність стає психологічною пуповиною, якою передаються батьківські цінності, мова, настанови, культура. Коли ця пуповина перерізана, то її вплив також. Вплив батьків на дитину визначається не тим, на скільки сильні батьки, а тим, на скільки сильно дитина прив’язана до дорослого.

Коли діти прив’язуються до своїх однолітків, то саме однолітки стають тими, хто впливає на наших дітей. Сьогодні існує популярний термін, який говорить про вплив однолітків – тиск однолітків. Але цей вплив має місце не тому, що однолітки чинять тиск на наших дітей, а тому, що наші діти все більше прив’язані до своїх однолітків.

Вам не здається, що Ви ідеалізуєте батьків? Не кожен з батьків є підтримкою та орієнтиром для своєї дитини. Ми бачимо безліч випадків жорстокого поводження з дітьми.

Я маю три відповіді на це запитання. Насамперед я говорю не про окремі випадки, а скоріше про соціальне явище. Як ви помітили, не кожен із батьків – найкращий варіант для дитини. Найкращою надією для дитини в такому разі є прив’язаність до інших дорослих, яка послабить токсичну дію незрілого і схильного до насильства дорослого.

Звичайно, деякі з нас були врятовані від неблагополучних сімей нашими однолітками. Але ще краще, якщо нас врятують родичі, які виявлять інтерес до нас і стануть безпечною гаванню. У роки моєї роботи з підлітками-злочинцями саме ті з них, хто відчував сильну емоційну прив’язаність до дбайливої дорослої людини, мали найкращі перспективи. Це підтверджується результатами великого дослідження, у якому взяли участь 90 000 підлітків.

Друга частина моєї відповіді полягає в тому, що я навмисне говорю з батьками про батьків. Я говорю Вольфгангу Ґете про те, що до людей треба ставитися так, ніби вони вже стали такими, якими ти їх хочеш бачити, – і тоді вони виправдають ці очікування.

Третя частина відповіді полягає в тому, що автор розмовляє зі своєю аудиторією через книгу. Моя аудиторія здебільшого – це батьки, які прагнуть бути найкращими батьками для своїх дітей. Батьки, на яких ви натякаєте, навряд чи прочитають мою книгу.

Ви також критикуєте бабусь та дідусів, які часто відкидають традиційні громадські норми, бо воліють бути зі своїми друзями, а не зі своїми онуками. Бажаєте повернути назад колесо історії?

Йдеться не про те, щоб повернути час назад, а про те, щоб відкрити усе необхідне для передачі культури, яка сприятиме добробуту дітей. Мова про те, щоб дбати про збереження цього в міру нашого поступу вперед. Багато чого було неправильно у культурах минулого. Але коли ми розуміємо, як задуманий розвиток, стає ясно, що особлива роль, віддана бабусі та дідусеві, це саме те, що давні культури робили правильно.

У своїй роботі з допомоги у відновленні рідної культури наших канадських аборигенів я знайшов ключ до розвитку стосунків між дитиною та бабусею і дідусем. Канадські школи також освоюють цінність зв’язку між проблемними школярами та їхніми старшими родичами.

По суті, одна з найбільш успішних шкільних програм у роботі з проблемною поведінкою полягає в тому, що люди похилого віку збираються разом із дітьми з міських шкіл на одну годину на тиждень. У наших бабусь та дідусів зберігається величезний ресурс для нас, і ми повинні зберегти надбання, яке завжди належало цій ролі.

Ви рекомендуєте будувати поселення прив’язаності. Що б це змінило?

Тиск  на сьогоднішніх батьків приголомшує. Що меншою стає родина, то сильнішає навантаження  на батьків у вихованні дітей. Батькам необхідно надавати підтримку у виконанні їхньої ключової ролі. Традиційна роль розширеної сім’ї та кола прив’язаності, частиною якої вони були, полягала у наданні такої підтримки.

Виховання наших дітей має бути роллю батьків та членів їхніх сімей, а не роллю влади. Раніше культура забезпечувала таку систему підтримки батьків. На жаль, влада, як правило, дбає про власні інтереси та не має глибокої мудрості. Занадто часто батькам доводиться самостійно створювати оточення, якого потребують їхні діти.

Чи важче сьогодні виховувати дітей?

Так. І це досить іронічно, оскільки у нас ніколи не було стільки знань про розвиток дітей, стільки експертів, які вказують батькам, що робити, стільки книг про те, як виховувати дітей, і при цьому так небагато дітей у сім’ях.

Звичайно, що ця проблема є головною темою моєї книги. Секрет легкості виховання не у знаннях батьків, не у  батьківських навичках і навіть не у батьківській любові. Секрет – це прив’язаність дитини до батьків. Якщо стосунки налагоджені, більшість інших речей налагодиться самостійно.

Ми виховували дітей тисячі років, тож у нас мають бути інстинкти та інтуїція для цього. Але пробуджує ці інстинкти культура, співзвучна із задумом природи. Суспільство сконцентрувалося навкруг  економічного розвитку і перестало служити інтересам формування стосунків, вихованню дітей. Втрачаючи культуру, яка підтримує стосунки, ми повинні замінити її особистою свідомістю. Звідси й книга – розвиток свідомості, що відновлює природну інтуїцію виховання.