Якби у мене було 37 мільярдів доларів на благодійність, я б віддав частину з них фонду, який винайшов би вимірювач рівня окситоцину. Таким чином ми могли б передбачити, хто йде до успіху, а хто до невдачі. Ми могли б зрозуміти, які організації процвітають, а які занепадають.

Окситоцин – це гормон, який допомагає ссавцям зближуватися. Самки пацюків, яким вводять окситоцин, вигодовують новонароджених, поміщених в їхні клітки, на яких вони в іншому випадку напали б. Польові пацюки з рецепторами окситоцину формують довічні моногамні зв’язки, тоді як інші різновиди пацюків без рецепторів спаровуються безладно.

  У людей рівень окситоцину підвищується під час пологів, грудного вигодовування та сексу. Люди з більш високим рівнем окситоцину більш схильні довіряти іншим людям. Вони більш стійкі до стресу та соціальних фобій. Люди, здається, відчувають приємні припливи окситоцину в мозку після того, як перебувають з кимось, кого вони люблять. Не дивно, що нейробіологи, демонструючи геніальний бренд, прозвали окситоцин “афіліативним нейропептидом”.

 Я вважаю, що якщо ми зможемо повісити людям на шию вимірювачі окситоцину, ми зможемо визначити, хто має здорові стосунки, а хто ні. Якщо ви зайдете в офіс, де ні в кого не буде окситоцину, ви зрозумієте, що ви потрапили в неблагополучну організацію, і вам пора звідти забиратися.

Зараз я не намагаюся звести всі людські стосунки до одного гормону. Але я намагаюся підкреслити важливість людських прив’язаностей. Ми, політики, обговорюємо питання освіти, рівня ув’язнення, бідності, продуктивності та конкурентоспроможності й намагаємося з’ясувати, які якості потрібні людям, щоб процвітати в новій економіці. Але часто дійсно важливим є атмосфера між людьми, природа їхніх прив’язаностей.

Теорія прив’язаності процвітала протягом десятиліть, але вона мала незначний вплив на державну політику. Це тому, що політичний світ – це супермагніт для людей, які уникають емоцій. Якщо ви йдете на слухання в Конгресі й говорите про демографію, до вас ставляться як до серйозного дивака, але якщо ви починаєте говорити про стосунки, люди дивляться на вас, як на Опру. Але все, що ми дізнаємося про мозок, підтверджує центральну роль прив’язаності в розвитку людини й мудрість спостереження Адама Сміта про те, що “головна частина людського щастя походить від усвідомлення того, що його люблять”. (Дослідження мозку рідко відкривають щось нове про людську природу; вони лише підказують, які зі старих істин є найбільш важливими).

Тож, можливо, настав час трохи менше зосереджуватися на індивідуальних здібностях і більше  – на плеканні прив’язаності. Дозвольте навести приклад того, що я маю на увазі.

За останні кілька десятиліть федеральний уряд та уряди штатів витратили мільярди доларів на вдосконалення середньої освіти. Значна частина зусиль була спрямована на покращення індивідуальних результатів з математики та читання. Але результати були скромними, і до 30 відсотків учнів кидають навчання, що є соціальною катастрофою.

Рівень відсіву є астрономічним, тому що люди – це не машини, в які можна вводити дані. Їм потрібні емоції для обробки інформації. Ви берете дітей, які не мали стабільного дбайливого батьківського піклування, які не навчилися формувати людські прив’язаності, поміщаєте їх у школу, яка функціонує як фабрика з передачі інформації, і результати будуть жахливими.

  Нещодавно Фонд Гейтсів спонсорував фокус-групи з тих, хто кинув школу. Колишні учні знали, наскільки згубним може бути відсів. Більшість з них були переконані, що могли б закінчити школу, якби захотіли. Але їхні описи школи являли собою портрет емоційної роз’єднаності: вчителі були виснажені та нудні; дисципліна була відсутня; уроки не були цікавими; не вистачало репетиторів і не було з ким поговорити; батьки не були залучені до процесу.

   Якщо навчання у школі не влаштовує, але народження дитини або приєднання до банди здаються привабливими, то багато хто з цих дітей, особливо ті, хто не має надійної прив’язаності вдома, піддадуться своєму потужному потягу і підуть туди, де, як їм здається, є ця прив’язаність.

 Якби я мав 37 мільярдів доларів, я б зосередив їх у вирішальній точці, де формуються навички прив’язаності: на батьківських стосунках впродовж перших кількох років життя. Я б інвестував більшу частину цих коштів в такі організації, як “Коло безпеки”, які допомагають матерям і батькам з груп ризику розвивати надійні зв’язки з власними немовлятами, замість того, щоб просто копіювати поведінку своїх власних батьків. Я б зосередився на реальній ресурсній кризі, яка охопила країну. Це не дефіцит нафти. Це дефіцит окситоцину.