Світ може бути тривожним місцем. Відбуваються важкі події, які від нас не залежать. І все ж справа не в самій травмі. Не в тому, що з нами чи навколо нас сталося або не сталося, а в тому, що внаслідок цього відбувається всередині нас. І в тому, хто є або кого немає поруч із нами в нашому болю.

Саме таким є послання нещодавно випущеного документального фільму «Мудрість травми». У цьому фільмі доктор Габор Мате (співавтор книги «Тримайтеся за своїх дітей») говорить глибоко й ясно, сміливо припускаючи, як і підказує сама назва, що в травмі закладена внутрішня мудрість.

Мудрість нашого тіла може подбати про нас – від’єднує нас від того, що надто боляче витримати. Проте ми не призначені для того, щоб залишатися в цьому від’єднаному стані. Як каже Габор Мате на початку фільму: «Ми маємо поступово повернутися до втрачених почуттів, коли будемо до цього готові». Я ж хотіла б підхопити цю думку й запропонувати ще один шлях, про який ми, можливо, не замислювалися: ми також можемо через гру повернутися до здатності відчувати повною мірою.

Але спершу варто дослідити таке питання: навіщо нам взагалі відчувати, якщо це завдає занадто сильного болю? Це хороше запитання – те, яке я сама часто ставила собі впродовж багатьох років, коли за будь-яку ціну уникала смутку. Якщо коротко, причина в тому, що якщо ми не відчуваємо, то це призводить до різних тілесних проявів та емоційних ускладнень. Саме цього багато років тому мене навчив Габор Мате, коли я прочитала його книжку «Коли тіло каже «ні» (2003). Тепер це здається мені очевидним, але пам’ятаю, що тоді ця думка була для мене майже революційною: наше тіло бере на себе ті емоції, які ми не дозволяємо собі прожити. Наша відірваність від себе переходить у хвороби, залежності, тривогу та інше.

Нам потрібно бачити одне одного, нашу людську сутність, але це важко, коли ми відчуваємо себе від’єднаними від почуттів. Почуття та сприйняття йдуть рука об руку, адже почуття – це зворотний зв’язок, сигнал про те, що відбувається всередині. Але ми не отримуємо цих сигналів, якщо наш мозок вирішує, що це небезпечно. Наша вроджена система захисту надсилає власні сигнали, які починають пригнічувати будь-які почуття, що були б надто важкими для переживання. Ми більше не «бачимо», що відбувається всередині. Це може допомогти нам функціонувати в складних обставинах і часто є необхідним через нестерпний характер болю. Але це задумано лише як тимчасовий захід.

Кілька років тому Габор поділився зі мною деякими дослідженнями, які він проводив з немовлятами, народжених у час подій 11 вересня. Я сама почала народжувати рано-вранці 11 вересня 2001 року. Коли я побачила новини про терористичні атаки, моя тривога ввімкнулася на повну, і я вирішила, що не можу народити дитину того дня. Як я могла, коли світ, здавалося, перевернувся догори дриґом? У який світ я мала привести свою дитину? Я блукала вулицями, ніби в тумані. Я була оніміла й від’єднана. Я нічого не відчувала. Через три дні моя донька з’явилася на світ, вона мала підвищену сенсорну чутливість та починала задихатися при будь-якому натяку на розлуку. Я вірю, що моя тривога того часу сформувала її ранній досвід. Так вважав і Габор.

Можливо, на цьому етапі ви запитуєте себе, яке відношення до всього цього має гра? Як ми взагалі можемо говорити про травму й гру разом? У серйозності травми немає місця для уявної легковажності гри. Прошу, не відволікайтеся… 

Коли ми занадто довго живемо у стані від’єднаності –  глибоко стривожені й розчаровані всім, що не працює в нашому житті, але занадто захищені, щоб це відчути, – нам стає важче повернутися до своїх почуттів.  Нам потрібна допомога.

І тут на допомогу приходить гра.

Гра відкриває нам шлях. Вона проникає крізь наші захисти й каже: «Ми можемо це пройти. Я з тобою. Ти не сам». Гра дозволяє торкнутися тих почуттів, які здаються нестерпними в «реальному світі». 

Гра потребує свободи йти туди, куди їй потрібно. Йдеться не про результат чи продукт, а про сам процес, у якому ми беремо участь. Йдеться не про відповідність чиїмось очікуванням, навіть нашим власним… мистецтво не завжди буде красивим, ноти не завжди звучатимуть чисто, але це нормально. Насправді навіть більше ніж нормально. У цьому й суть.

У стані гри є місце для ВАС цілком – разом з усіма хаотичними емоціями. Подібно до того, як нас огортають обійми коханої людини або ми занурюємося в теплу шерсть улюбленої тваринки, гра також створює безпечне лоно, яке дозволяє нам торкнутися тих місць – страхів, розчарувань, марності – до яких нестерпно доторкнутися безпосередньо. 

Як виглядає така гра? По-різному.

Для мене це виглядало так: я знаходила час, щоб дозволити своєму тілу й розуму блукати на природі; подорожувала уявними місцями у своїй голові; гралася зі словами й образами; читала історії; пряла волокно альпаки та гралася з кольоровою вовною; грала з музикою – вмикала нав’язливі мелодії віолончелі, меланхолійні композиції “Blue Rodeo”, гострий реп або емоційно напружений “Twenty One Pilots” (залежно від мого внутрішнього стану); створювала казкові поселення (разом із крихітними равликами); вирізала з журналів зображення й слова та складала їх заново так, щоб це відображало те, що відбувається всередині. Особливість гри в тому, що нам не потрібно знати, що саме всередині нас, коли ми починаємо; у цьому й полягає її сенс. Через гру ми дивовижним чином з’єднуємося з тим, що вже є в нас. Ми даємо цьому вираження, можливість вийти назовні.

Для вас або для вашої дитини це може виглядати інакше:

• Можливо, фрустрація виходить назовні через жартівливу бійку подушками, бій на мечах чи баталію з Nerf *.  Коли це виходить через гру, стосунки зберігаються, бо всі складні почуття, які можуть проявитися в грі, не загрожують поранити зв’язок між батьками й дитиною.
• Можливо, коли ми відчуваємо, що емоційна енергія починає наростати (і потенційно може вилитися в неприйнятний спосіб), ми можемо перетворити це на спонтанну танцювальну вечірку. Рух може стати каналом для того, що потребує виходу, а це, своєю чергою, може наблизити нас до більш вразливих почуттів, які лежать глибше.
• Можливо, саме через читання книжки чи перегляд фільму з’являється простір для сліз – через сміх або смуток. Спостерігаючи за історією іншої людини, ми отримуємо можливість м’яко доторкнутися до власної – і іноді це торкання може здивувати нас.

Річ у тім, що ми ніколи напевно не знаємо, що саме стане для нас порталом, доки не опинимося в ньому. Одна з моїх улюблених цитат – слова Річарда Вагамесе (Keeper ’n Me, 1994): «…щось у музиці ніби торкнулося чогось у моїй душі й змусило щось там заворушитися». Таємниця, так… але прекрасна й така, що змінює нас.

Через музику, рух та історії ми відчуваємо підтримку й захищеність. Наш біль знаходить голос. Ми підключаємося до системи зцілення, яка живе в кожному з нас. Завдяки мудрості гри ті місця застрягання, де втрачений зв’язок,  починають рухатися, і він  встановлюється. 

«Під цією травмованою людиною є здорова особистість, якій ніколи не доводилося проявляти себе у цьому житті». («Мудрість травми»)

Як влучно сказала дружина Габора, Рей Мате, в одному з інтерв’ю під час виходу фільму: «Іншого виходу немає – лише пройти крізь це». Вона розповідала про роль мистецтва на власному шляху до зцілення й про те, що відчуте нею, було незнайомим, а потім вона проявляла це через мистецтво. Суть була в тому, щоб бути присутньою з тим, що було всередині, і дозволити цьому вийти на полотно. Рей описувала, як вона могла озирнутися й побачити себе, коли це виходило на поверхню, ніби в дзеркалі, що відображає її внутрішній світ. У цьому і є мудрість гри.

Гру довгий час практично неправильно розуміли й недооцінювали. Ми не подбали про той дар, який природа дала нам у грі. І багато хто з нас її боїться. Я знаю, що я боялася багато років, відтоді, як усвідомила, що існує «правильний» спосіб щось робити. Не було місця для дослідження чи помилок, значення мала лише правильна відповідь. Десь на цьому шляху я втратила свою гру, разом з цим втратила і себе. Хороша новина в тому, що гра знову знайшла мене. Трохи пізніше, ніж мені б хотілося, але все ж знайшла. Я почала знаходити шлях назад до себе. Я знову почала відчувати.

Нам потрібно переосмислити гру.* Бо гра – та гра, що сприяє зв’язку з нашим внутрішнім світом і дає можливість для вираження та руху, –  насправді має потенціал зцілювати наші рани й повертати нас до нашої людяності. Вона нам потрібна. Вона була нам потрібна завжди. І тепер вона потрібна нам більше, ніж будь-коли.

Моє побажання вам, дорогий читачу, полягає в тому, щоб ви якось знайшли спосіб викроїти місце для острівців гри в житті вашої дитини… і у власному житті. Пам’ятайте, гра – це не просто розкіш, якою можна насолоджуватися, коли все добре; насправді це шлях назад до себе, коли часи важкі. Посеред складних обставин гра потрібна нам найбільше. Вона може виглядати маленькою й невинною, але не недооцінюйте її здатність урятувати нас усіх.

* Бренд іграшкової зброї, яка стріляє безпечними кулями з поролону  – пр. ред.