Перше, що ти розумієш про дітей у Греції, що вони не просто діти. Це національне надбання, святиня, маленькі боги з правом кричати, бігати, вимазуватися морозивом і «керувати» дорослими без жодних референдумів.

Грецька мама – це не просто мама. Це цілодобовий сервіс турботи з розширеним пакетом: їжа, контроль, тривога, любов, ще їжа і на всяк випадок – знову їжа. Дитину тут пестять і леліють так, ніби вона крихка амфора IV століття до нашої ери. За руку її водять мало не до 16 років. Не тому, що вона не може сама, а тому, що навіщо, якщо можна разом. Ти бачиш 15-річного хлопця, високого як кипарис, з вусами й блукаючим поглядом – і поруч мама, міцно тримає його долоню, ніби зараз подме протяг,  і хлопця здує аж у Болгарію.

Домашню їжу дітям передають завжди. У школу – ланчбокс, в університет – каструльку, в армію – пакети, сумки й моральну підтримку. Солдат з автоматом і контейнером мусаки – це не жарт, це реальність. Мама може пробачити синові все: двійку, запізнення, татуювання, але не пробачить, якщо він погано поїв. У цьому місці грецька трагедія й комедія остаточно зливаються.

Спочатку ти дивишся на це з легким жахом. Думаєш: «Боже, та дайте дітям жити». А потім помічаєш, що діти тут спокійні й упевнені. Трошки балувані – так, але з відчуттям, що світ безпечний, а тил завжди прикритий маминим соусом. І в якийсь момент ловиш себе на думці: може, в цьому є сенс. Може, світ і справді не зобов’язаний бути суворим із трьох років.

А потім – татусі.

І тут серце здається без бою.

Грецький тато з донькою – це окремий жанр, майже релігія. Великий, галасливий чоловік, який п’ять хвилин тому кричав у телефон, сперечався про політику й паркувався на два тротуари, раптом стає тихим, ніжним і трохи смішнуватим. Він сюсюкає. Сюсюкає. Витирає сльози маленькою серветкою з кишені, носить дівчинку на руках, навіть якщо їй уже років сім і вона важить як хороший баран. Говорить із нею так, ніби вона єдина жінка в його житті й водночас головний сенс буття.

Ти бачиш, як він заплітає їй волосся з виразом обличчя людини, яка розміновує бомбу. Як купує рожеву кульку, яку «зовсім не хотів», але купив. Як пояснює світу, що його донька найкрасивіша, найрозумніша і взагалі могла б керувати країною, якби захотіла. І в цей момент тобі хочеться пробачити Греції все: шум, хаос, недільні зачинені магазини й вічне «авріо» (те саме, що сто іспанських «маньяна» – постійне завтра).

З роками ти перестаєш дивуватися. Тебе більше не чіпляє, що дитина в ресторані бігає між столами, а офіціант підморгує їй, а не робить зауваження. Ти розумієш: тут діти – не перешкода життю, вони його центр. Довкола них будується день, розмова, стіл і майбутнє.

І якось ти сидиш у кав’ярні, п’єш свою каву «як завжди», дивишся, як тато несе сонну дівчинку на руках, а мама поправляє їй курточку, і думаєш: може, в цій країні знають щось важливе? Що світ і так достатньо жорсткий. А дітей можна любити трохи довше, ніж передбачено інструкцією.