Новий рік традиційно є часом для обіцянок. Протягом минулих років я неодноразово вирішувала проводити більше часу з дітьми; більше займатися спортом і правильно харчуватися; тримати в порядку свій будинок. Я завжди мала труднощі з цими обіцянками, і цього року мені нарешті вдалося зрозуміти чому. Це слово «обіцянка» (resolution) – це як «тверде рішення щось зробити або не робити», воно не залишає багато простору для маневру. «Обіцяю» (resolute) звучить сильно, визначено і остаточно.

У моєму випадку, здавалося, це також стосувалося самої дії повторних рішень – намагатися вирішити ту ж саму проблему знову і знову. Протягом багатьох років я жила в стилі «починаю нове життя з понеділка», наприклад, щоразу вирішувала з понеділка харчуватися краще. Але до середи моя рішучість зникала, і мені доводилося чекати до наступного понеділка, щоб розпочати цей цикл знову. Якщо я порушила обіцянку, мені доводилося починати все спочатку – знову і знову. Але я так і не досягала нічого. «Твердо вирішувати» ніколи не працювало для мене. Можливо тому, що коли йдеться про чітке і правильне виконання рішення, мене паралізує від страху зробити щось неправильно. Все стає чорно-білим: або все, або нічого. Що станеться, якщо я помилюсь? Якщо мені не вдасться? Немає простору для руху.

Виявляється, ключ у русі! Наш намір і є цим рухом. Ми ставимо ціль і рухаємося до неї. Але як не зійти з цього шляху? Чи це питання сили волі, чи є щось інше, що допомагає нам триматися обраного курсу?

Є ще дещо! Те, що змінює танець, – це рух у межах обмеженого простору – простору, який захищає від зовнішніх впливів, тиску, «треба» і навіть від хороших речей, які загрожують забрати час від чогось справді важливого. Такий простір стає буфером для усього, що тисне чи здавлює; для привабливого, але непроханого; для спокус і легких відповідей, для усього, що розділяє нас з нашим близькими.

Якщо я витрачаю час і енергію, зосереджуючись на тому, що «треба було зробити», і на тому, як я не змогла зробити це правильно, я знову застрягаю, ходжу по колу або знову мене паралізує. Те, що мені допомагає в такі моменти, – це задавати самій собі такі питання, які дозволять відновити рух:

Що я можу зробити зараз, щоб щось змінити? 

Які постійні перешкоди стоять на моєму шляху? 

Які дії й рутини мені потрібно додати, щоб легше досягти мети?

У нашій сім’ї існує багато рутин, обрядів та звичаїв, які ми розробили для збереження якісного сімейного часу та важливих для нас речей. Спільні вечері за родинним столом – один із таких ритуалів, над яким ми важко працювали. Будемо відверті, це не є завжди просто і легко, але головне –  намір виділити такий час. Ще одним ритуалом, яким я із великим задоволенням насолоджувалась впродовж багатьох років – це читання моїм дівчаткам перед сном. І тут так само існує багато речей, які можуть стати на заваді, тому будь-який намір вимагає зусиль для збереження ритуалу. Коли дівчата досягли підліткового віку, я започаткувала традицію: брати кожну з них на вихідний окремо – тільки ми вдвох. Я виділяю простір, щоб якісно провести час разом поза звичайними графіками та рутинами і подалі від гаджетів. Повторюся, це не легко. Так, ми всі зайняті багатьма речами, проектами і обов’язками, але якщо це важливо для мене, якщо це те, чого я прагну, то я знайду спосіб!

Одна з найважливіших і найкорисніших речей, яку я впровадила у своєму житті, – це виділення одного повного вихідного дня раз на тиждень. Дня без планів, без «повинностей», без електронної пошти, без чого-небудь, що схоже на роботу…  Дня для сім’ї. Це було однією із найважчих речей для втілення і здавалося неможливим протягом багатьох років. Але, як і все, це почалося з наміру. Мені було це необхідно, я відчувала потребу у спокійному, безпечному просторі, без тиску зовнішнього світу. Мій простір, де у мене є свобода руху, відпочинку, гри, творчості, буття наяву зі своєю сім’єю. Він дозволяє мені бути присутнім тут і зараз фізично і ментально, оскільки я свідомо виділила час, і моя енергія не розтягується в різних напрямках. Треба зазначити, що  спочатку виник намір, і я рухалась до його реалізації щонайменше протягом року, якщо не більше, перед тим, як він став реальністю. Я дуже обережно підходила до того, щоб цей день не став жорстким правилом, яке б я боялася порушити. Отже, це було наміром, який слід було шанувати.

Повернемось до моїх обіцянок. Що відбувається, якщо я  замінюю слово «обіцянка» словом «намір»? Одразу все змінюється. Мої жорсткі резолюції «я мушу…» перетворюються на «я маю намір»… проводити більше часу з дітьми; більше займатися фізичними вправами і краще харчуватися; мати чистий будинок. Я цього прагну. У мене є цілі, і я туди рухаюсь. Можливо, я не завжди зможу  їх досягнути. Можливо, я зроблю помилку, коли втомлюся, буду роздратована чи фрустрована. Фактично, я можу передбачити та прийняти те, що будуть часи, коли буде важче реалізувати мої наміри. Мені доведеться залишити простір для фрустрації, яка приходить, коли я не досягаю своїх цілей, для її проживання. І мені буде потрібно створювати нові обряди і рутини, щоб полегшити втілення моїх намірів – чи те стосується сім’ї, здоров’я або прибирання.

Наміри дають змогу приймати та проживати свої емоції, дають право їм бути. Ми можемо формувати наміри не лише у себе, але й, що ще важливіше, у наших дітей. Ми можемо, спираючись на їхні наміри, допомогти їм знайти свій шлях і триматися правильного напрямку. Ми можемо бути поруч, коли вони помиляються, надавати простір для їх фрустрації та шанувати їхні наміри. Ми можемо аналізувати перешкоди, з якими вони стикаються, розуміючи, що з деякими з них потрібно зіштовхнути, тоді як інші потрібно прибрати. Ми можемо створити для наших дітей обмежений, комфортний і безпечний простір – місце, де вони відчувають любов і вільні рухатися, грати, рости, де їхні наміри можуть бути здійснені… можливо з часом!