Нещодавно у моєї дорогої подруги померла бабуся у віці 96 років. Я майже нічого не знала про “Грензі”, окрім того, що моя подруга Карін підтримувала з нею тісний зв’язок, часто навідувала її та брала з собою на сімейні вечері. Єдина думка, яка у мене виникала про цю жінку, яку я ніколи не зустрічала і не знала: сподіваюся, у мене буде така ж любляча та турботлива онука, якщо мені пощастить дожити до такого віку. І, звісно, виникає питання: що треба зробити, щоб зберегти зв’язок із дітьми, онуками та правнуками протягом усього життя?

Я отримала відповідь, коли була на похороні Грензі. Того дня в синагозі я стала свідком щирого горя кількох поколінь – усі плакали, розповідали історії та ділилися своїм болем, вшановуючи жінку, яка, очевидно й інстинктивно, знала, що таке прив’язаність і зв’язок. Я бачила, як моя подруга глибоко тужила разом зі своїми дітьми, батьками, тітками, дядьками, кузенами, племінниками та правнуками – людьми від 7 до 70 і більше років. Жінка поруч зі мною зауважила, як важко дивитися на те, як сумують найменші. Я відповіла: “Ні, це чудово. Яку дивовижну прив’язаність їй вдалося створити”.Мені було очевидно, що у Грензі було велике серце, вона прожила своє життя, ставлячи стосунки та родину на перше місце. У наступні дні я розпитувала Карін, що робило її бабусю такою особливою, що тримало цей зв’язок таким міцним? Я дещо дізналася.Вона постійно заволодівала увагою кожного. Вона проклинала автовідповідачі й завжди вимагала живого голосу. Вона надсилала листівки та листи на день народження кожній племінниці, правнучці й онукові, і завжди слідкувала за тим, щоб гості йшли від неї з пакунками з угорськими голубцями та тістечками. Так вона продовжувала підживлювати іх, навіть коли не була поруч. Біля неї кожен відчував себе особливим, вона з розкритими обіймами приймала нових членів родини зі словами: “Все, що моє – твоє… дозволь мені подбати про тебе”.

Вона ніколи не забувала про обіцяну зустріч чи спільну вечерю. За словами Карін: “З нею я почувалася  у безпеці. Вона була головною, і я могла звернутися до неї з чим завгодно… з будь-яким хвилюванням, смутком, турботою… вона могла все витримати, вислухати й дати мені відчуття, що все буде гаразд. Я могла “віддати” їй свої проблеми – і відпочити, знаючи, що вона подбає про мене. Навіть її дім, ванна, одяг… – усе це нагадувало мені про те, ким вона була, і я знаходила втішання у всьому, що належило їй”.

Бабуся Карін мала те, що називають сильною “альфа-присутністю”. Вона була надзвичайно турботливою і її серце було м’яким. І водночас вона була владною, сміливою, відвертою і не терпіла дурниць. Вона пережила великі втрати й трагедії у своєму житті, але зберегла психологічну стійкість. Її послання до рідних було простим: “Принось все. Я витримаю. Я подбаю про тебе”.

Я згадала потужний опис доктора Ньюфелда про найглибшу прив’язаності: прив’язаність, яка запрошує іншого  бути повністю пізнаним і зрозумілим, яка запрошує всі наші частини – не лише хороше, а й усі тривоги, сум, розгубленість, гнів – усю вразливість, яка робить нас людьми. Такий зв’язок не зникає. Навіть після смерті Грензі завжди буде поруч із Карін, наставлятиме і підтримуватиме її до кінця життя.

Ось що таке справжня прив’язаність. Це назавжди.