Я сиділа у своєму офісі та  допомагала  Джейку з математикою, коли почула плач, що доносився з коридору. Для вихованців садочка настав час іти додому, і зал був повний батьків, які збирали своїх дітей. Ми переглянулися, знизали плечима і продовжили працювати. Я подумала, що в будівлі є багато інших дорослих, які могли б подбати про це, і якщо я їм знадоблюся, хтось прийде за мною.

    Через кілька хвилин  за мною прийшли. Вихователька  зазирнула до моєї кімнати й попросила прийти допомогти. Ми з Джейком подивилися одне на одного, я запитала його, чи може він повернутися у свій клас, і поспішила подивитися, що відбувається.

    Є певний страх, який живе зі мною щодня як зі шкільним консультантом. Коли всі спроби провалилися, і все вже було спробувано, виникає таке дивне уявлення, що шкільний консультант буде знати, що робити. Я вважаю, що, після всіх  років роботи в навчальних закладах та читання,  знаю, що робити, але лише до певної міри. Життя буває непередбачуваним, і незалежно від того, наскільки добре ми розуміємо речі, неможливо сказати, як ми відреагуємо, коли ми справді опинимося в моменті кризи. Коли я бігла коридором, гадаючи, що мене чекає, і подумки  молилася мати змогу розуміти, що мені потрібно зробити, почула, як учителька говорила про «ту матір». «Ця мати не знає, що робити», «Якби вона лише перестала потурати цій дитині та встановила певні кордони, у нас би не було цієї проблеми», «Ви повинні навчити її керувати цією дитиною». І коли ми зайшли в кімнату, я почула, як вона сказала: «Я не можу залишитися, у мене інша зустріч».

   Там, посеред кімнати, на колінах стояла молода мама, ніжно потираючи спину доньки, яка виглядала явно засмученою. Мама подивилася на мене, її обличчя було повне сорому. Я ступила вперед, повільно, але недостатньо повільно. Маленька дівчинка подивилася на мене, запанікувала, зняла свій черевик і кинула його в мене. Я переступила її кордони, тепер я знала, що робити!

   Я знайшла маленьке крісло, сіла досить далеко, щоб мама й дитина почувалися в безпеці, але досить близько, щоб встановити зв’язок. Я тихенько почала балакати з мамою про її дитину, киваючи й слухаючи, і переконувалась, наскільки це було можливо, що ця мати справді бере на себе ініціативу щодо цієї дитини та слідує її серцю. Під час розмови ми зрозуміли, що ця дитина була надзвичайно чутливою, настільки, що її часто вибивало з рівноваги її оточення і вона  відчувала свою вразливість, яку було надто важко витримати. Мені не потрібно було давати поради, мені не потрібно було говорити з цією мамою про встановлення кордонів і керування її дитиною.

    Все, що мені потрібно було зробити, це підтримати цю матір, оскільки вона, слідуючи своїм батьківським інстинктам, прагнула піклуватися про свою дитину.