Мені здається, що я жодного разу в житті не бачив так багато обіймів з боку дорослих чоловіків за 22-годинний проміжок часу. Я не міг відвести погляд від екрана, подібно до мільярда інших глядачів. Я продовжував рахувати й вести безперервне чергування разом із президентом Чилі, поки останній із шахтарів не був піднятим та підрахованим. Тридцять три стало якимось магічним числом. Думаю, я більше ніколи не зможу ставитись до нього спокійно.

 (Йдеться про аварію, яка сталася 5 серпня 2010 року на шахті Сан-Хосе в Чилі. В результаті якої 33 гірники опинилися заточеними під землею на глибині близько 650 м і приблизно за 5 км від входу в шахту. Люди перебували під землею впродовж 69 днів. – Прим.редакції)

   Але що відбувається після того, як ви зіштовхнулися зі смертю? Багато хто натякав на можливі наслідки, але лише один із безлічі так званих експертів зміг озвучити цю думку досить виразно.

   У двох словах: неможливо зазирнути в обличчя смерті та залишитись незачепленим. Те, що ми спостерігали, було лише початком. Після того, як сходить перша лавина емоцій, на зміну їй приходять дві інші настільки ж потужні хвилі. І вони здатні поглинути нас, особливо якщо ми не знаємо чого чекати.

  Коли ми стикаємося з будь-яким розділенням, а саме таке психологічне значення смерті, в нас народжуються три найпотужніші емоції. В одиницю часу ми здатні відчувати лише одну з них, принаймні поки  почуття особливо сильні. Емоція, яку ми всі спостерігали у шахтарів, була емоцією прагнення контакту та близькості. Вона рухає нами у напрямку відновлення близькості до тих, до кого ми прив’язані. Її легко було виявити й в собі, і легко було радіти, коли мета цієї емоції була досягнута і близькість відновлена.

   Але що відбувається після того, як контакт і близькість відновлені та більше немає потреби для цього пошуку? Нами починає рухати одна з двох інших глибоких та потужних емоцій – тривога чи фрустрація. Ніщо не лякає нас більше, ніж зіткнення з розділенням з тими, до кого ми прив’язані. Ніщо не засмучує сильніше, ніж втрата близькості з ними. Проблема фрустрації в тому, що якщо вона не приводить нас до сліз, то вибухає атакуючою енергією. Багато шахтарів та їхніх близьких спонтанно прийдуть до сліз, часом без видимої на те причини. Я більше турбуюся за тих, хто не зможе знайти своїх сліз. За тих, хто буде кидатися на своїх близьких і кому бракуватиме  терпіння, за тих, хто зриватиметься на людях, возз’єднання з якими так жадали ще зовсім недавно.

   З емоцією фрустрації досить важко справлятися, навіть якщо ви знаєте про її наближення. Але якщо вона застає вас зненацька, то може зруйнувати найдорожчі стосунки.

    І не варто забувати про тривогу. Примітно, що страх наздоганяє нас не одразу. Після того як вляжуться емоції прагнення до контакту та близькості, фрустрації, нас захоплюють хвилі тривожних почуттів, до нас приходять нічні кошмари, нав’язливі ідеї та фобії, і навіть всі види тривожної поведінки. Цей стан досить лякає, навіть коли ми його передбачаємо. Але якщо він застає нас зненацька, то здатен поглинути з головою. Почуття тривоги покликане приводити нас до обережності, але є низка речей, яких неможливо уникнути. І в такому випадку нам потрібно знайти свої сльози марності, бо це єдина відповідь, котра по-справжньому може зняти нашу тривогу.

   Гадаю, я все ще намагаюся врятувати цих шахтарів, не з підземних глибин, але з глибин їхніх психічних переживань. Сподіваюся, що десь хтось розповість їм, до чого їм потрібно бути готовими, щоб ці емоції не застали їх зненацька. Як і з будь-якими високими хвилями, найкращий спосіб упоратися з цими емоціями – повернутись до них обличчям і пропливти крізь них.

   Але кінцева відповідь – це ще одна емоція: емоція марності, яку ми відчуваємо, коли стикаємося з чимось, чого не можемо змінити. Зіткнення з розділенням – найбільша марність. Не тому, що близькості неможливо досягти, а тому, що ми не можемо втримати її назавжди. Коли ми відчуваємо марність, особливо якщо емоції сильні, це призводить до сліз. Єдиний спосіб вгамувати хвилі прагнення до контакту, тривоги та фрустрації – це, образно кажучи, залишатися в чиїхось обіймах, поки не залишиться нічого іншого, окрім як плакати. Сподіваюся, що ці шахтарі знайдуть такі обійми, як і свої сльози, які повернуть їх до самих себе.

   Але те, що сталося з ними – це і про наше життя також, і про життя наших дітей. Будь-яке зіткнення з розділенням, а його може бути багато навіть впродовж одного дня, пробуджує в нас ці три потужні емоції: прагнення контакту та близькості, фрустрацію і тривогу. Розділення може приймати різні форми: втрата контакту з тими, до кого ми прив’язані, моменти, коли нас ігнорують, відсутність почуття приналежності, занадто довга розлука, навіть тайм-аути, через які проходять так багато дітей. Зазвичай нам подобається результат роботи емоції прагнення до контакту та близькості: бажання бути хорошим, відповідати очікуванням, шукати схвалення. Але чого ми зовсім не очікуємо – так це інших реакцій, які з’являються після того, як близькість відновлена: тривога і фрустрація, що посилились. Коли розділення, з яким стикаються наші діти, неминуче, їм теж потрібно знайти свої сльози в люблячих обіймах. Інакше вони також під загрозою бути захопленими емоціями та імпульсами, які неминуче призведуть до біди.

   Найголовніше моє побажання всім дітям нашого світу – не стикатися з більшим розділенням, ніж вони можуть витримати. Враховуючи, що це побажання навряд чи здійсниться, я сподіваюся, що вони, так само як і ці врятовані шахтарі, зможуть знайти свої сльози та обійми, в яких їх можна пролити, щоб хвилі тривоги та фрустрації, що накочують після того, як близькість була відновлена, не поглинули їх.