Передмова:

   Під час конференції Інституту Ньюфелда цієї весни в Празі ми гостро усвідомили масштаби трагедії, що розгортається навколо українських дітей, які тікають від війни. Окрім того, що ми отримали звіти від наших директорів мовних відділень у Чехії та Нідерландах, а також від представників відповідних урядів, ми за сприяння Посольства Канади в Празі зустрілися із занепокоєними представниками Норвегії, Фінляндії та Великої Британії.  Частково через те, що ми вже беремо участь у допомозі уряду України в переході від системи дитячих будинків до системи сімейного виховання в Україні, до нас також звертаються за експертним баченням та керівництвом щодо дітей з України, чиї сім’ї знайшли притулок в інших країнах. Ми й надалі вивчаємо можливості бути корисними у цих питаннях.

Переміщені діти України: криза благополуччя, що набирає обертів

  З моменту російського вторгнення мільйони українських дітей та молоді були змушені залишити свої домівки, і дедалі більше країн, що їх прийняли, висловлюють серйозну стурбованість щодо психологічного благополуччя цих дітей. Руйнівний вплив війни трагічно позначається саме на тих дітях, яких батьки намагалися врятувати, попри допомогу країн, що їх прихистили. Чи можна щось зробити, щоб змінити цю ситуацію?

   Ключ до розв’язання цієї проблеми полягає в тому, щоб осмислити, що сталося з цими дітьми на емоційному рівні та в контексті прив’язаності. Усі ознаки свідчать про те, що ці діти та молодь не можуть адаптуватися до обставин, у яких опинилися. Це зрозуміло, але водночас катастрофічно. Та так не обов’язково має бути.

   Люди мають надзвичайну здатність адаптуватися навіть до катастрофічних обставин, але для цього наш мозок має усвідомити на емоційному рівні, що ми не можемо змінити того, що вже сталося. Простіше кажучи, лише коли усвідомлення цієї марності наповнює нас, можуть пролитися сльози марності. Вони, своєю чергою, трансформують нас зсередини й надають нам психологічної стійкості, необхідної, щоб впоратися навіть із найнемислимішими обставинами. Так споконвіку відбувається адаптація.

   Немає потреби пристосовуватися до того, що можна змінити. Саме в цьому й  полягає проблема цієї війни. Майже неможливо змиритися з тим, що вона відбувається, не кажучи вже про те, що вона досі триває. З часом це все більше ставить нас, так би мовити, «у режим очікування», робить емоційно паралізованими. Поки ми чекаємо, емоції, покликані спонукати нас до змін, застоюються та стають токсичними, а почуття марності, які мали б допомогти нашому мозку зрушити з місця, зникають. У емоційному сенсі це «ідеальна буря»  –  стан, який, на жаль, майже всі, хто до цього причетний, зазвичай не помічають. Він впливає й на дорослих, але саме дітей ми тут намагаємося врятувати, і саме їхній потенціал розвитку зараз також опиняється під загрозою.

   Коли почуття втрати та смутку зникають вперше, ми зазвичай припускаємо, що страждання дещо полегшилися, і тому думаємо, що дитина чи підліток на шляху до одужання. Мало хто підозрює, що цей моторошний емоційний спокій – це те саме «затишшя перед бурею», яке тепер переросте у відволікаючі симптоми: застрягання у психологічному розвитку, труднощі в навчанні, проблеми в поведінці, дефіцит уваги та загальну, але руйнівну втрату благополуччя.

   Саме початкове зникнення ніжних почуттів втрати майже завжди є єдиною промовистою ознакою погіршення, яке, якщо його не зупинити, завдаватиме дитині емоційної шкоди. Замість того щоб повною мірою відчувати втрату, дитина чи підліток стає нудьгуючим і збудженим, пригніченим і депресивним або навіть захищеним від почуттів турботи. У багатьох проявляються всі три групи симптомів. Ця динаміка запускає власну спіраль нескінченного пошуку способів відволіктися, втечі від вразливості або спроб заглушити свої почуття наркотиками.

   Дилема, перед якою постають турботливі дорослі, жахлива. Запрошувати дитину повернутися до своїх втрачених почуттів здається жорстоким, адже саме там криється її страждання. Тому, навіть якщо ми й спробуємо, навряд чи нам вдасться досягти прогресу. Боротьба з симптомами є неефективною, оскільки не зачіпає кореня проблеми. Спроби змусити таких дітей розговоритися часто виявляються марними. Суперечки не допомагають, конфронтація відштовхує, дисциплінарні заходи лише погіршують ситуацію, а цікавості, щоб залучити їх до навчання, вже не вистачає. Саме тут потрібна тактика «крок назад», враховуючи потреби розвитку дитини.

   Якщо звести все до суті, існує лише дві ефективні протиотрути від цього емоційного стану. Одна пов’язана зі стосунками, інша – з емоційною грою.

   Щодо стосунків, нашим першочерговим завданням має бути повернення дитини чи підлітка в систему каскадної турботи. Це не лише відновлює відчуття внутрішнього сенсу, а і є втручанням, яке з найбільшою ймовірністю поверне здатність відчувати смуток. Лише коли дитина переживає досвід «ми разом» у контексті прив’язаності, вона почуватиметься достатньо безпечно, щоб її почуття втрати знову з’явилися. І щойно серце пом’якшиться настільки, що почуття втрати можна буде відчути повніше, марність спроб заповнити цю зіяючу порожнечу у прив’язаності чимось іншим, окрім смутку, стане очевидною. В результаті адаптація просто відбудеться сама собою. Тож замість того, щоб намагатися боротися з симптомами, нам слід зосередитися на підтримці турботливих прив’язаностей, які в них все ще збереглися, а додатково або як альтернативу – сватати (допомагати створювати прив’язаність) з іншими  турботливими дорослими, готовими долучитися. Дослідження однозначно підтверджують потужну цілющу роль навіть одного емоційного зв’язку з турботливим дорослим.

   Що стосується емоційної гри, то саме коли мозок перебуває в режимі гри, стає достатньо безпечно відчувати, а пов’язані з відчуванням страждання та сум здаються дещо стерпними.  «Емоційними майданчиками», про які я тут говорю, може бути що завгодно, але найчастіше це класичні шляхи емоційного самовираження, які зазвичай забезпечує наша культура через музику, оповідання, театр, письмо, танець та малювання. Щойно серце пом’якшується настільки, що стає можливим відчути те, чого бракує, решта процесу відновлення, як правило, відбувається цілком спонтанно й автоматично. Щоб така ігрова терапія працювала, її не обов’язково структурувати чи навіть проводити під наглядом. Досить парадоксально, але гра має найбільшу терапевтичну силу саме тоді, коли учасники найменше зосереджені на результатах. Іноді найкращий доступ до цих емоційних майданчиків відкривається в рамках власної культури та рідної мови. Я припускаю, що це повною мірою стосується й дітей з України.

  На завершення слід зазначити, що нам потрібно використовувати стосунки, щоб залучити цих дітей до емоційної гри, якої вони потребують, а також використовувати емоційну гру, щоб залучити їх до стосунків каскадної турботи, яких вони потребують. Я переконаний, що всі наявні дані вказують на те, що саме ці два шляхи є найбільш перспективними. Гру та стосунки, безумовно, можна  інтегрувати у формальні програми, але це не є обов’язковою умовою їхньої ефективності. На щастя, ці два природні шляхи до благополуччя є загальнодоступними, а отже, не вимагають глибоких фахових знань чи спеціальної підготовки для застосування. Використовуючи власні відповіді Природи на питання людської адаптації, кожен, хто не байдужий, зрештою може змінити ситуацію на краще.